Софія Багрій
Народилася 26 серпня 1927 р. у с. Болотня Тернопільського воєводства (тепер Перемишлянський р-н Львівської обл.). У 1941 р. закінчила 7 класів неповної середньої школи у сусідньому с. Під'ярків. Під час нацистської окупації 1941–1944 рр. продовжила навчання у Львові. Мешкала на квартирі у тітки. 1945 р. навчалася на курсах продавців, згодом працювала на панчішній фабриці. У грудні 1949 р. під час депортаційної акції була затримана, після чого перебувала у пересильній тюрмі № 25. Зимою 1950 р. була депортована до м. Чита (тепер Забайкальський край, РФ). Того ж року, перебуваючи на поселенні, була звинувачена у співпраці з українським підпіллям (у минулому) і засуджена до 10 років позбавлення волі. Працювала на шахті у виправно-трудовому таборі в м. Балей Читинської обл. (тепер Забайкальський край, РФ). 1956 р. була звільнена, після чого одружилася з Михайлом Якубчаком і повернулася в Україну. Мешкала у с. Під'ярків.
Померла на 92-му році життя, 15 листопада 2019 року у с. Під’ярків Перемишлянського району Львівської області.
Розповіді Софії Багрій для Локальної історії села Під‘ярків.
Міжвоєнний період
Багрій Софія Михайлівна, 1927 р.н.
«Ну і тоді приходить до нас поліцай польський. І каже до тата: «Як ти називаєшсі? Ну, тато сказали. «Збирайсі. Треба в гміну – сільську раду. Ходи, там ми повинні провірити документи. Бери воєнний білєт». Тато взяли, пішли. Нема, нема, нема тата… Вже мама зі мнов коло хати. Та шо ж такє. І ніч і нема – то вночи всьо сі робить, знаєте. Вони всьо вночи роблять. Ну і… шось стогне там в траві. В нас є долина за хатов. Є і город і долина. Шось стогне. Ну а пес підлетит заскавулит і назад прилетит. Ну і мама мене за ручку і туда – а там тато, побитий такий страшний…. В стодолі їх так били. То багато мужчин тогди били в селі. То чотирнадцятий полк. Він потім на Личакові стояв»
Багрій Софія Михайлівна, 1927 р.н.
«Ше до школи не ходила вже я читала. То там мені було цікаво. Запам’їталося (з журналу «Дзвіночок» про голодомор - авт.) шо як був голод і всі повмирали. А хлопцьові було 14 років. І прийшов солдат і дав йому хліба і положив на стіл. Ну він ше був на ногах. І він скєнув руков той хліб і сказав: «З твоїх рук не візьму!». І знаєте, в мене вже також така ненависть проти большевиків була. Вже тогди як шість років я мала, вже відчувала шо то є вороги»
Багрій Софія Михайлівна, 1927 р.н.
«Ну потім також пам’ятаю було написано, шо якто наші діти впускали в Дністер, впускали писанкє дерев'яні туда шоби знали діти зі східної України шо то Паска»
Війна
Багрій Софія Михайлівна, 1927 р.н.
Там було у Львові, як я жила, то було під вісімнайцітим номером, квартира сімнайціть (тепер вул.С.Бандери) – авт.). А квартира шіснайціть там був штаб українських націоналістів. То було секретно. Ми жили в однім коридори, а в мої цьоці був чоловік з ними. Ну а так як я, то мене де треба було післали десь на квартиру шоби не дати, то ше кудась. Потому вже в сорок третім році віддали мені портрет Бандери, тризуб, Петлюри, Міхновського. То мені всьо віддали і там був такий ящик, в тім, в нас. То був туалєт і ванна. І в тім ящику був уголь, бо тогди газу не було. І той уголь ми з цьоцею відкєнули і там то всьо заховали. Ну а потому мене в Сибір забрали.
Чоловік цьоці – Петльований Іван.
Тутка вєдите, когось зловили з тих, ну і вони говорили. Були такі шо говорили на тих шо вже побиті (або не живуть). Він знав так шо його вже не спасе, все одно його засудять. То він говорив, шо: «Я був там і там». І було сказано в тій організації нашій, так і було сказано: «Якшо ти вже не будеш мала сили витримати побої чи там то, то ти скажи: от того знала, того знала, все одно тебе не мине. Вони все одно хоть бити, все одно тебе засудять. То кажи, шо я тих знала, з тими була і всьо»
ЇЇ чоловік – Якомчак Михайло Теодорович.
Переписувалась з хлопцем з Воркути – Наконечний Микола, Рівненська область Межирічинський район с.Блудов
Висилка
В сорок дев’ятім році, п’ятого напевно грудня, та не напевно, а так, а може сьомого, я прийшла додому (жила м в цьоці). То був третій поверх. Йду по сходах – воєнні стоять. Мене пропускають, я пройшла. Всьо! В двері, прийшли. Ну яка фамілія – то сказала. «Збирайтесі! Ви поїдете в дальші області совєтського союза. Беріть собі необхідні речі». А в мене ключ від цеху. Я кажу: «А шо ж я з ключом?» - ну знаєте бояласі жи мене за то будуть судщили. «Не будуть судили. Ключ передадуть без Вас». Ну всьо. Тай ту плач вже, крик. Моя мама ту була, приїхала мене провідати. Ту цьоця плаче і вуйко і всі. Ну вже зрозуміли шо то робисі. Та й скоріше в валізу спакували мої речі. Тай воєнні мене взяли, вивели на вулицю – там вже машина стояла, вже повно людей було в машині. Всьо, на пересилку.
То багато нас було. Були священники з церкви Юра.
А той, як його, Білик отець. Він так нами, прийшов до нас в барак і каже: «Дівчата, хто має може ше які гроші з дому, може хто шо має такє – не розтрачуйте на дурниці, бо нам треба буде шоб ви мали хліб. А так ви розтратите, чим ви сі зв'яжите з домом, а ше хто знає чи нам дозволять сюда шоби нам прислали сюда». Ну і той, кожен ранок приносив у жилізній (то казали тютюнєрка, але він не курив) цукорки «Бджілка» - такі подушечки. Все пішов і кожному по одному цукорочкови роздав (усміхається – авт.).
А на Паску ми в п’єцу отакім пекли собі Паску з манки. Ну, розвели вечером на воді манку, вона розійшласі, тогди трошки замісили. І тогди в п’єцу палилисмо. Нарвали там такого гіллячя, бо то по горах росли такі. «Пагульник» називався. Він навіть на свята різдвяні ми собі нарвали гілок поставили. Ше перед свят такі фіолетові квіточкє були, букєт. Ту манку розвели, той, замісили і під то… Та спеклося. То така була наша паска. Ну і кожна з дівчат (нас було шіснайціть в тій кімнаті), той, поставила кожна свою паску, прийшов одець Білик з отцьом Давибідов (Давибіда молодий був, а той вже старший, мав 65 років, а той 40, два, три). Посвятили. І всі поплакали, посідали. Ну шо хто мав, крім тої паски, то не то спеціяльна паска. Ше дешо так купилисмо. Поплакали, звичайно. І поспівали «Христос воскрес», ше більше розплакалисі.
Колгосп
Називали «середняки» тоді. Як став колгосп то називали «середняки». Ну я знаю…Ну не було багато, але і не мало. Ну але знаєте, тоді кожен старавсі зробити собі менше, шоб то не той. Тікали, до колгоспу не хтіли йти. Тато втік до Львова.