Pidyarkiv.IN.UA

Перша писемна згадка про Підʼярків припадає на 1368 р., коли польський  король Казимир ІІІ за військову службу надав село у спадкове володіння Станіславу Дров’яті з Борку.

В цьому часі колишні землі Галицько-Волинської держави входили до складу Корони Польської, король якої Казимир ІІІ, скориставшись смертю князя Юрія ІІ-Болеслава Тройденовича, в результаті двох походів 1340 р. та 1349 р. захопив спадщину Романовичів. Походження ж назви села можна пов’язувати з слов’янським особовим іменем “Под’ярок”, яким називали дитину, народжену ранньою весною

Однак, археологічні джерела засвідчують про освоєння людьми території теперішнього села ще задовго до появи першої писемної згадки про нього. Зокрема, віднайдений на околиці села скарб римських монет І–ІІ ст. вказує на торгівельні контакти місцевого населення з провінціями тогочасної Римської імперії.

 

 

 

 Традиції побудови поселенського простору продовжились і в наступні століття, передусім, у добу Галицько-Волинської держави, що підтверджується археологічними знахідками ХІ–ХІІІ ст., зафіксованими на території Під’яркова.

 

 У складі Речі Посполитої та монархії Габсбургів

 

 

 

Після першої згадки у 1368 р. Підʼярків більш як на століття зникає зі сторінок писемних джерел аж допоки у 1469 р. село згадується у люстрації королівських володінь. В цей час село було надане королем Казимиром IV Яґеллончиком шляхтичу Пречславському за позику у 80 гривен срібла. В адміністративному відношенні село належало до Руського воєводства з осередком у Львові, створеному в 1434 р. в процесі інтеграції колишніх земель Галицько-Волинської держави до складу Корони Польської. У 1471 р. власником села фігурує Якуб з Романова, а продовж наступних двох століть Підʼярків почергово належав до володінь шляхетських родин Куликовських, Одновських, Подолецьких, Сенявських, Потоцьких, останні з яких володіли цими землями аж до 1939 р. У 1609 р. в архівних документах трапляється перша згадка про церкву у Підʼяркові.

 

 

 

Декілька разів Підʼярків опинявся на шляху татарських орд, походи яких підривали людську та економічну базу села. Так, у 1626 р. після набігу татар жителі Підʼяркова спромоглись заплатити лише 15 % від усталеної суми податку. Схожа ситуація трапилася восени 1648 р., коли в часі походу Богдана Хмельницького кримські татари, що були його союзниками, пограбували Підʼярків. Відголоском цих подій стали слова Івана Волкова з Підʼяркова, підданого Ієроніма Сенявського, який у 1649 р. під присягою заявляв, що село не може в повній мірі виплатити податок. Навіть за рік, у 1650 р. селяни ще не оговталися від лихоліть 1649 р., позаяк замість передбачених 41 злотих 20 грошів подимного податку до державної скарбниці не було заплачено жодних коштів. У господарському інвентарі 1670 р., складеному при оренді села у родини Потоцьких шляхтичем Олександром Цетнером, у Підʼяркові налічувалося 34 чвертки оброблюваної землі. 13 селян вели своє господарство на двох чвертках землі, за користування якими потрібно було відробити панщину та сплатити 1 золотий чиншу. Обсяг панщини був доволі високим: влітку – восени він складав 4 дні на тиждень, а в інший час – 3 дні на тиждень. Серед сільських господарів того часу згадуються Лесь Дацків, Василь Сова, Василь Букатий, Іванко Горний, Захарко Курій, Іван Пришляк, Федько Глинний, Лесько Забіяка, Матвій Лазарів та ін.

 

 

 

У 1772 році внаслідок І поділу Речі Посполитої Росією, Пруссією та Австрією Галичина відходить до складу імперії Габсбургів, однак життя селян краю мало змінюється. Як і раніше, господарське життя селян Підʼяркова утруднювалося панщиною та високими податками. До прикладу, у цьому ж році жителі села мали відробити 1104 дні панщини кіньми, 3120 днів волами, 3820 днів пішо та віддати до шляхетського двору 66 корців вівса, 88 каплунів, 135 курей, 440 яєць й 430 мотків прядива. Зважаючи на це, у 1822 р. низка селян з Підʼяркова звернулися до податкового управління зі скаргою на завищені норми поземельного податку, який згідно законодавства мав становити 10 % від доходу, але в реальності, як бачимо, був набагато вищим. Вагомою проблемою тогочасних селян був безземелля або ж малоземелля. Так, станом на 1820 р. у селі було 119 будинків та 95 господарств, серед яких 20 господарів мали до 6 га землі, 62 – від 6 до 11 га, 12 – понад 11 га.

 

 

 

У 1848 р., коли Європу охопила революційні події «Весни народів», у Галичині скасували панщину. На честь цієї, безсумнівно, пам’ятної події селяни у Підʼяркові поставили три камʼяні хрести. Окрім соціального визволення, село охопило і українське національне відродження в Галичині. В цей час репрезентантом української ідеї в краї була Головна Руська Рада, однією з основних вимог якої до Відня був поділ Галичини на східну (українську) та західну (польську). Зокрема під петицією з такими вимогами підписалося 131 селянин з Підʼяркова.

 

 

 

Як помітно з наступних подій, скасування панщини розв’язало руки сільському населенню Галичини, яке невдовзі активно долучається до національного життя, зокрема шляхом дедалі завзятішого обстоювання своїх політичних та економічних прав та самоорганізації у освітньо-культурній сфері. До прикладу, у 1860-х рр. відбулася низка судових суперечок селян з А. Потоцьким, власником Підʼяркова, стосовно права власності на сервітути, зокрема ліс Липничок. Очолювали громаду в цьому судовому процесі війт Олекса Кулєба, Степан Наваловський, Іван Кулєба, Іван Гавриленко та Іван Ловчий. Для того, аби покращити своє економічне становище селяни солідаризувалися шляхом створення різного роду об’єднань взаємодопомоги. Так, у 1874 р. громада Підʼяркова створила у селі шпихлір та позикову касу з капіталом у 650 ринських, які існували тут до 1905 р. Окрім того, жителі Підʼяркова дбали про моральність та здоровий спосіб життя своїх односельчан. Про це свідчить ухвала сільської громади від 26 квітня 1868 р. про заборону азартних ігор у шинку та перебування у цьому закладі під час церковних богослужінь.

 

 

 

В ХІХ ст. кількість населення села помітно збільшилася в порівнянні з попередніми періодами. Динаміка демографічних змін у Підʼяркові добре простежується на зростанні кількості греко-католицького населення, яке у своїй більшості було українським. Так, у 1821 р. у селі прожило 605 греко-католиків, надалі ж їх кількість лише збільшувалася: 1832 р. – 633 особи, 1853 р. – 667 осіб, 1855 р. – 669 осіб, 1860 р. – 733 особи, 1865 р. – 748 осіб. Друга половина ХІХ – початок ХХ ст. ознаменувалися черговим збільшенням населення Підʼяроква. Станом на 1880 р. у селі проживало 913 жителів, серед них 834 греко-католики, 71 юдей та 3 римо-католики. У 1896 р. сільське населення Підʼяркова складало вже 1085 осіб, а згідно шематизмом 1913 р. тут мешкало 1354 католики, 72 юдеї та 21 римо-католик. Греко-католицькою парафією у Болотні впродовж ХVIII – початку ХІХ ст. опікувалися священики Іван Завадовський, Василь Російський, Іван Ясінський, Іван Терешкевич, Іван Честинський та Іван Скрипчук.

 

 

 

Діти з Підʼяркова навчалися спочатку у парафіяльній школі, відомості про яку вперше зустрічаються під 1787 р. У листопаді 1865 р. ця школа стала тривіальною, тобто початковою, де навчали читанню, письму та лічбі. Сільська громада всіляко допомагало її функціонуванню, зокрема у 1865 р. селяни зібрали 20 ринських до фонду львівської вчительської семінарії. Зважаючи на доволі значну кількість учнів (приміром, у 1872 р. тут навчалося 58 дітей), у 1874 р. школа у Підʼяркові стала етатовою (державною), а 1893 р. отримала статус двокласної. Однак довший час перешкодою для повновартісного навчання залишилось старе приміщення, у якому було неможливо вмістити всіх учнів. У 1893 р. спільними зусиллями громади села та шкільного фонду збудовано новий будинок, де у 1913 р. викладали троє вчителів та навчалися 229 учнів.

 

 

 

У 1868 р. з ініціативи народовців у Львові було засновано товариство «Просвіта», відділи якого почали створюватися у всьому краю. Зокрема, відомо, що у 1884 р. у Підʼяркові існувала читальня «Просвіти», яка щоправда не відзначалася значною активністю. У 1893 р. осередок цього товариства у селі з ініціативи вчителя Г. Гамалія та о. І. Честинського відновив свою діяльність. Цього ж року до читальні записалося 35 селян, які обрали її головою Марка Багрія, а секретарем Григорія Лаврецького. З огляду на фінансові труднощі та брак ентузіазму серед місцевого населення, читальня знову занепала, проте починаючи з 1897 р. спостерігаємо її бурхливий розвиток. До прикладу, у 1903 р. «Просвіта» у селі об’єднувала 118 селян, а її бібліотека налічувала 170 книг. Доволі міцно серед громади села вкоренилась думка про потребу спорудження нового приміщення для читальні, але попри всі намагання голови «Просвіти» у селі Костя Толопки та писаря Данила Ткача знайти кошти для цього будівництва, ця справа завершилась невдачею. Все ж, перед Першою Світовою війною у 1913 р. в Підʼяркові функціонувало дві читальні, до яких належало 136 членів.

 

 

 

Паралельно з діяльністю ‟Просвітиˮ у Під’яркові розпочинають свою діяльність товариства ‟Сокілˮ та ‟Січˮ, які основною своєю метою ставили моральний та фізичний вишкіл молоді в дусі патріотизму. Поруч з організацією різноманітних руханок та змагань, «Сокіл», осередок якого у Підʼяркові засновано восени 1903 р., присвячував велику увагу пожежній справі, фехтуванню, наколесництву (велосипедному спортові) та вправам у стрільбі. Як помітно з архівних документів, «Пожарна сторожа Сокола у Підʼяркові», зокрема Дмитро Кулєба, вела активне листування з матірним товариством у Львові, в основному прохаючи української символіки. 28 грудня 1905 р. члени «Сокола» у Підʼяркові на практиці перевірили свої знання, загасивши пожежу на обійсті жида Юліана Гохберга, за що товариство «Дністер», страхувальник потерпілого, винагородило їх 25 коронами. Однак, починаючи з 1906 р., «Сокіл» у Підʼяркові поступово занепадає, головно, через заснування у селі осередку товариства «Січі». Принаймні, на це вказує лист Ярка Мартиніва, колишнього голови «Сокола» у Підʼяркові до матірного товариства у Львові, датований 2 травня 1906 р. Зокрема у ньому вказується, що «…ухвалено загальною згодою членів крім одного першого члена-основателя розвязанє товариства зі згляду на істнованя подібного пож.-гімн. тов. «Січ» в Підяркові. Позаяк два товариства не мали в одній хаті побіч себе істнувати, а нарід більше горнувся до «Січи» з ріжних причин, хочби і задля самої назви национальної, розвязано «Сокіл»». Справді, кількість членів «Січі» в Підʼяркові з часу її створення невпинно зростала. До прикладу, у 1910 р. осередок цього товариства у селі налічував 36 членів, а вже у 1913 р. – 112 членів. Осередком ‟Січіˮ в Під’яркові керували брати Андрій та Данило Сакани, Григорій, Дмитро та Іван Кулєби, Йосип Корпан, Григорій Гавриленко, Григорій Хома та Михайло Шпира.

 

 

 

У 1904 р. за допомогою сільського осередку «Просвіти» у селі було засновано кооперативну крамницю, яка невдовзі через борги припинила функціонувати. Як наслідок, економічні негаразди, зокрема безземеля або малоземелля штовхали селян на трудову еміграцію, зокрема до Великобританії. Зокрема, станом на1912 р. зі 500 українців, які перебували у Манчестері на заробітках, приблизно 200 осіб походили з Під’яркова. Серед інших емігрантів варто згадати Єву Корпало, яка у 1912 р. виїхала до США, де брала активну участь у діяльності допомогового комітету Союзу українок Америки.

 

 

 

Перша Світовавійна та визвольнізмагання

 

На початку ПершоїCвітовоївійни, яка спалахнуламіжвійськово-політичними блоками Антанти (Росія, Франція, Великобританія) та Четверного союзу (Австро-Угорщина, Німеччина, Туреччина, Болгарія), Галичина, територіяякої мала стратегічнезначення, стала основним театром бойовихдій на Східномуфронті, щообернулося для краю численнимилюдськими та матеріальнимивтратами.В серединівересня 1914 р. практично вся цятериторіябулаокупованавійськамиРосійськоїімперії і як зазначав генерал О. Брусилов у своїхспоминах: «…при переході через кордониСхідної Галичини кілька міст було спалено, а будівлі маєтків, що траплялися по дорозі, у більшійчастинібуло спалено аборозграбовано…».Така доля спіткала і Підʼярків, зокрема у селіросійськими вояками булопограбовано хату місцевоговчителя Гната Гамаля. Окрім того, військові лихоліття викликали у Підʼяркові голоду та епідемію тифу.

 

Відступ австро-угорськоїарміїсупроводжувавсямасовимирепресіямищодоукраїнськогонаселенняГаличини, які носили спланований характер і офіційноназивалися «оборонними заходами». Ціподії добре ілюструють слова генерала Колошварі: «Перш ніж починати війну з Росією,потрібно було перевішати все русинське населення». Приводом до масових арештів була поширена в урядових колах думка про те, що проросійська чи москвофільська позиція більшості населення Галичини призвела до поразки австро-угорських військ. Тільки за серпень – вересень 1914 р. з Галичини вивезено понад 10 тисяч осіб, значну частину з яких відправлено до концентраційного табору Талергоф, розташованого неподалік м. Грац (Австрія). Ув’язнених у Талергофі утримували роками в жахливих умовах без винесення вироку, свідченням чого може бути те, що лише від тифу тут загинуло більше тисячі осіб. Доволі часто арештовували священиків, які в очах австро-угорської адміністрації вважалися неблагонадійними, зокрема 357 галицьких священиків (близько 14 % усього греко-католицького духовенства краю) у 1914 р. були репресовані, перебували під підозрою або втекли з остраху перед репресіями. До числа священиків з Бібрецького повіту, які знаходилися під пильним наглядом влади, потрапив і отець Іван Скрипчук (1885 р. н.) з Підʼяркова, заарештований у серпні 1914 р. В цей же час за звинуваченням у зраді у таборі ув’язеновійтаПідʼяркова (імʼя невідоме).

 

Після приходу російської армії новопризначений губернатор Галицько-Буковинського намісництва Георгій Бобринський 23 вересня 1914 р. під час зустрічі з представниками магістрату Львова заявив: «Східна Галичина і Лемківщина – давно невіддільна частина однієї великої Росії. На цих землях місцеве населення завжди було руське, тому їх адміністрація має бути заснована на руських началах. Я буду запроваджувати тут російську мову, закон і устрій». Наслідком такої політики стала заборона діяльності практично усіх українських товариств і організацій, в тому числі «Просвіти», закриття україномовних газет, русифікація освіти. Лише за осінь 1914 р. у Галичині відбулось 1200 арештів і понад 100 обшуків, 578 осіб, серед них 34 греко-католицькі священики, виселено вглиб Росії. Варто відзначити, що російська адміністрація будь-якими доступними способами змушувала греко-католицьких вірян переходити в православ’я. Хоча ця політика не мала успіху, оскільки за дев’ять місяців такого правління в Східній Галичині із 1873 греко-католицьких парафій повністю або частково перейшли на православ’я лише 86, тобто 4,6 %.

 

В третійдекадічервня 1915 р. австрійськівійська провели контрнаступ – лінія фронту пролягла через Сокаль, Золочів, Бережани та Галич. На цей час у легіоніУкраїнськихсічовихстрільців служило кількавихідців з Підʼяркова: Федь Кулєба (1899 р. н.), Василь Захарків (1897 р. н.), Йосиф Кошик (1901 р. н.), ІванТолопка (1897 р. н.), Павло Толопка (р. н. невідомий), Іван Бойко (р. н. невідомий), Іван Ловчий (1897 р. н.). Особливою мужністю усуси відзначилася у боях за Маківку (29 квітня – 4 травня 1915 р.), у яких, зокрема, загинули Василь Захарків та Іван Толопка. У роки Першої світової війни у лавах австро-угорської армії перебувало 250–300 тисяч українців, що становило до 9 % її особового складу. Загалом, близько 80 тисяч українців Галичини, які служили в австро-угорській армії, полягли за інтереси імперії.

 

Поразка Австро-Угорщини у Першій світовій війні дала поштовх розвитку державотворчих процесів в Галичині. Наприкінцівересня 1918 р. у Львовібуло сформовано Українськийгенеральнийвійськовийкомісаріат, який почав роботу з підготовкизбройногоповстання. У жовтні 1918 р. головою комісаріатубулопризначено сотника легіону УСС (Українськихсічовихстрільців) ДмитраВітовського. 18 жовтня 1918 p. Українськапарламентарнарепрезентація скликала у Львовізборивсіхукраїнськихпослівавстрійського парламенту, галицького і буковинськогосеймів, представниківполітичнихпартій, духівництва та студентстваГаличини та Буковини, на якихбуло створено Українськунаціональну раду на чолі з Є. Петрушевичем.

 

Встановлення у Львові української влади після Листопадового зриву спровокувало військовий конфлікт з поляками, який з часом переріс у повномасштабну війну. Відомо, що активну участь у збройній боротьбі УГА брав сотник Володимир Гамаль, син учителя з Підʼяркова. Безпосередньо села військові дії торкнулися наприкінці травня 1919 р., в часі відступу ІІ корпусу УГА на Бібрку та Перемишляни. Руху польських частин під проводом генерала Л. Єджеєвського українські війська намагались зашкодити  між селами Підʼярків та Романів. Оборону тримали стрільці «Куреня смерті» під командуванням Онуфрія Івановича, штаб якого розмістився на сільському цвинтарі Підʼяркова, та сотні під проводом Корнила Ващука, уродженця Великих Глібович, Степана Волинця та Осипа Гальчака. Відбивши три атаки поляків, українські частини під прикриттям кулеметного вогню, який вів старший десятник Копій, відступили на Свірж. В числі поранених в бої під Підʼярковомбули хорунжий Хомʼяк та старший десятник Дуда. 11 липня 1919 р. УГА, зазнавши поразки, перейшла р. Збруч і рушила до Кам’янця-Подільського для об’єднання з армією УНР. За нею послідувала і частина жителів Підʼяркова, які брали участь у збройній боротьбі проти поляків, а саме Іван Кошик, Іван Наваловський, Степан Наваловський, Максим Матвіїшин, Йосип Корпаль, Іван Корпаль, Іван Джаган, Михайло Джаган,

 

Влітку 1920 р. Підʼярків та навколишні села декілька тижнів перебували під владою Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (з осередком в Тернополі) – короткочасного напівдержавного утворення більшовиків під час радянсько-польської війни 15 липня 1920 р., яке вже за два місяці, у середині вересня, припинило свою діяльність. До села повернулися поляки і початок нової окупації для населення Підʼяркова ознаменувався тим, що на Зелені свята у 1921 р. у селі було проведено облаву силами батальйону з чотирма кулеметами, на меті якої був арешт колишніх вояків УГА. Негативні моменти ставлення поляків до українців ілюструє той факт, що при обшуку в Івана Захарківа конфісковано гроші та інструменти, а його сина Федора сильно побито у громадській канцелярії. Вочевидь, такі події посилили неприязнь селян до польської влади, як наслідок населення Підʼяркова відмовилося взяти участь у переписі в жовтні 1921 р. Намагаючись, придушити таку акцію спротиву, жандармерія арештувала низку жителів села і доправила їх на десяти возах до вʼязниці.

 

14 березня 1923 р. Рада Послів держав Антанти офіційно визнала приналежність західноукраїнських земель до Польщі за умови надання українцям широкої етнокультурної автономії. Однак, умови, зазначені в договорі, не дотримувались польськими органами влади, оскільки продовжувалась агресивна асиміляційна політика щодо українців, яка виявлялася в утисках українських шкіл чи культурно-просвітницьких організацій та пацифікаціях. Саме в ці роки починає поширюватись вплив підпільної Української військової організації, яка була створена в 1920 р. під керівництвом полковника армії УНР Є. Коновальця.

 

 

 

Міжвоєнний період

 

Наскрізною лінією крізь міжвоєнний період у Галичині проходить конфронтація між поляками та українцями, позаяк окупаційна влада в національному питання проводила так звану «інкорпораційну» політику, яка у своїй сута виглядала як відверта колонізація та полонізація краю. У 1924 р. польський сейм схвалив так звані кресові закони, які фактично легалізували асиміляцію української культури. Проведення шкільної реформи, згідно положень якої вводились “утраквістичні” школи, призвело до занепаду української системи освіти. У 1925 р. була реалізована аграрна реформа, після якої західноукраїнські землі заполонили польські осадники та військові колоністи. Натомість, українців не допускали до праці в органах місцевої влади, промисловості, залізничному транспорті, пошті, телеграфі тощо. Виглядає на те, що метою поляків було, згідно вислову С. Грабського, професора Львівського університету, «до 25 років знищити у Східній Галичині українців». Боротьба ж українців за національне самовизначення відбувалась у двох площинах: організації культурного та спортивного життя («Просвіта», «Січ») та політичному протистоянні з окупантами, зокрема діяльності УВО (Української військової організації) та ОУН (Організації українських націоналістів).

 

Військові лихоліття Першої Світової війни відклали відбиток на діяльність осередку «Просвіти» у Під’яркові. Однак, силами громади та емігрантів, які походили з села, було відновлено зруйноване в період війни приміщення читальні, яка невдовзі відновила активну діяльність. До прикладу, у 1929 р. читальня налічувала 154 члени, а у її бібліотеці знаходилося 327 книг. Серед книжкового асортименту виокремлювалися брошури про боротьбу з пияцтвом, про поради стосовно удосконалення методів ведення сільського господарства. Цікаво, що негативне ставлення до алкоголізму у Під’яркові мало міцні корені, позаяк ще перед Першою Світовою війною у селі діяло Братство тверезості, яке нараховувало 56 членів.

 

При читальні активну діяльність провадив також аматорський драмгурток, який ставив 4 вистави на рік. Проте, навіть тут не обійшлось без політичного протистояння. Мова йде про те, що у 1930 рр. театрали Під’яркова хотіли поставити виставу «Там де воля кривавим цвітом зацвіла», сюжетна лінія якої була присвячена трагічним сторінкам голодомору 1932–1933 рр. у радянській Україні. Місцеві прихильники комуністичних ідей так категорично висловлювалися про брехливість зображених на сцені подій, що мало не дійшло до серйозного конфлікту між о. Михайлом Добрянським, керівником читальні, та Миколою Кошиком.

 

 

 

Багрій Софія, 1927 р. н.

 

«Ше до школи не ходила вже я читала. То там мені було цікаво. Запам’їталося (з журналу «Дзвіночок» про голодомор – авт.) шо як був голод і всі повмирали. А хлопцьові було 14 років. І прийшов солдат і дав йому хліба і положив на стіл. Ну він ше був на ногах. І він скєнув руков той хліб і сказав: «З твоїх рук не візьму!». І знаєте, в мене вже також така ненависть проти большевиків була. Вже тогди як шість років я мала, вже відчувала шо то є вороги»

 

 

 

У 1933 р. читальня нараховувала вже 300 членів, які спільними зусиллями перебудували будинок «Просвіти» у Під’яркові. За сприяння трудових мігрантів зі США читальня закупила сівалку, молотарку та очисну машину для зерна, яку позичала селянам по 3 злотих на день. Чимало молоді з Під’яркова долучалося до хору при «Просвіті», яким у 1930-х рр. керував директор школи Гліб Коцан. Окрім того, у 1938 р. колишній вчитель Михайло Гілета організував при читальні курс для неграмотних, на яких навчалося 11 осіб.

 

 

 

Коцан Оксана, 1939 р. н.

 

«Тато мій був керівник хору села Під’яркова. Ше за Польської, коли в селі ше нічого не було, тато організував великий хор. Тепер називають фестиваль, тоді називалось – фестини, організував, шо було багато хлопців і дівчат. Вони виконували і вправи, і був танцювальний гурток. В нас недалеко є гора і там велика площадка, далі ліс. Там з лісу виїжджали козаки на конях, а ту на горі була така велика площадка. Там дівчата були в українськім строю. І вони там танцювали, вправи робили. Раз так було, шо був оден такий, шо виконував козацький танець. Йому шаровари злетіли – він тоді шаровари в руку, однов руков тримає і далі виконує свої вправи. Далі так сталось, шо той хор вже виступав в клубі. І навіть і на площі робили таку сцену з дерев, з смереки, так гарно ставили і на сцені виступали. І тато мій з хором був в Києві. Вже був таяк би заслужений хор».

 

 

 

Польська влада намагалася активно протидіяти становлення національного життя в українському середовищі Галичини. Особливо жорстокими методами вирізнялася пацифікація, репресивна акція, проведена окупаційним режимом у вересні – листопаді 1930 р. із застосуванням поліції та армії проти українського населення Галичини. Пацифікація супроводжувалась масовими арештами, побиттям людей, закриттям і руйнуванням українських установ в Галичині. 12 жовтня 1930 р. силами 14 кавалерійського полку зі Львова така акція відбулася і в Під’яркові, під час якої було побито понад 90 українців, зокрема Кирила Шпира, Івана Гриньківа, Івана Козака, Максима Матвіїшина та ін. Окрім того, селян Під’яркова відкрито грабували, про що свідчить значна за обсягами продуктова контрибуція, насильно зібрана у селі, а саме 100 корців вівса, 220 курей, 2 свині, 10 кг масла, 6 кіп яєць тощо. В цьому ж часі зі скарбниці кооперативної крамниці конфісковано 235 злотих.

 

 

 

Фрагмент з діаспорної газети «Свобода», яка виходила у Нью-Джерісі. Число 301 від 27 грудня 1930 р.

 

«Під’ярків. Наложили контрибуцію і тяжко побили 90 осіб. Оточили село зі всіх сторін та навіть працюючих на полі зігнали до села. 90 осію замкнули в стодолі і в пивниці та по черзі били прив’язаних до лавки. Били їх по три рази і за кождим разом відливали зомлілих водою. У деяких тіло відпадає і твориться одна рана»

 

 

 

Багрій Софія, 1927 р. н.

 

«Ну і тоді приходить до нас поліцай польський. І каже до тата: «Як ти називаєшсі? Ну, тато сказали. «Збирайсі. Треба в гміну – сільську раду. Ходи, там ми повинні провірити документи. Бери воєнний білєт». Тато взяли, пішли. Нема, нема, нема тата… Вже мама зі мнов коло хати. Та шо ж такє. І ніч і нема – то вночи всьо сі робить, знаєте. Вони всьо вночи роблять. Ну і… шось стогне там в траві. В нас є долина за хатов. Є і город і долина. Шось стогне. Ну а пес підлетит заскавулит і назад прилетит. Ну і мама мене за ручку і туда – а там тато, побитий такий страшний…. В стодолі їх так били. То багато мужчин тогди били в селі. То чотирнадцятий полк. Він потім на Личакові стояв»

 

 

 

Такі дії польської адміністрації  поступово спричинили політизацію життя у Галичині. У Під’яркові на рубежі 1920–1930 рр. доволі потужними були позиції Сельробу (Українського Селянсько-Робітничого Соціалістичного Об’єднання), політичної партії радянофільського спрямування, заснованої у 1926 р. У селі її активними прихильниками були Микола Кошик, Іван Винник, Федір Ганц, Іван Наваловський та Микола Грип. 1 травня 1929 р. за розповсюдження більшовицьких листівок у селі арештували Івана Винника. На певний час сельробівці опанували читальню «Просвіти» у селі. Зокрема, 21 січня 1930 р. на загальних зборах «Просвіти» Під’яркова було прийнято резолюцію про засудження діяльності матірного товариства у Львові та українських «фашиствуючих» партій, зокрема УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання). Поширення комуністичних ідей наприкінці 1932 р. спричинило закриття читальні на три місяці польською владою за наявність у її бібліотеці нелегальної літератури. Зважаючи на це, а також на крах ілюзій стосовно щасливого життя у радянській Україні, комуністичний рух в Галичині і, зокрема, в Під’яркові сходить на марґінез політичного життя. Хоча, прикметним є те, шо частина людей з села, які подалися на заробітки, і надалі залишалися в полоні комуністичних ідей. До прикладу, С. Наваловський, який спершу працював у Бразилії, у 1936 р. у складі добровольчого батальйону воював в Іспанії проти прихильників генерала Франко. Після своєї еміграції до США у 1928 р. Лев Толопка з головою поринувся в журналістику і редагував українську прокомуністичну газету «Українські щоденні вісті».

 

 

 

Звернення комітету односельчан Під’яркова до українців Америки. Фрагмент з діаспорної газети «Свобода», яка виходила у Нью-Джерісі. Число 204 від 1 вересня 1936 р.

 

«….польська влада добре знає, що діється в Під’яркові. Вона не замкне читальні за те, бо саме вона саме підсуває комуністичних розбишак, щоб розбивали читальню… не легковажити собі комуністичної небезпеки та не давати польській владі нагоди розбивати українське національне життя по наших селах при допомозі прислужників Москви. Допис важний і для американських українців, бо й тут большевики намагаються влізти в нашу середину, щоби при допомозі ріжних «конгресів» і «народніх фронтів» розбити спільний протибольшевицький український фронт, як теж знищити той наш національний доробок, що служить для добра української справи... Ми, наприклад, не віримо, щоб якийсь «большевицький провід» у якійсь українській читальні міг зробити щонебудь доброго для тих українців, що є членами читальні та що шукають у тій читальні освіти й піднесенні українського духа, потрібного для боротьби з нашими окупантами, до червоної Москви включно».

 

 

 

На хвилі занепаду комуністичних ідей в селі активізовується діяльність національно свідомих людей, яка невдовзі призвела до створення у Під’яркові підпільного осередку ОУН. Одним з очільником оунівців села був Іван Захарків (1914 р.), який в часі навчання у Львівській гімназії товаришував з Степаном Бандерою, Миколою Лемиком та іншими майбутніми провідниками українських визвольних змагань. 21 жовтня 1933 р. ОУН організувала у Львові вбивство секретаря Консульства СРСР у Львові Майлова, яке було символічною відплатою більшовиком за голодомор 1932–1933 рр. Після цього атентату польська поліція розпочала арешти усіх українців, причетних до діяльності ОУН. У Під’яркові 19 вересня 1933 р. було арештовано Михайла Леськіва, Романа Захарківа, Івана Захарківа, Максима Назарка, Івана Гриньківа та Івана Карпу. Іван Захарків влітку 1934 р. внаслідок судового рішення отримав 3 роки ув’язнення. Михайла Леськіва та Івана Гриньківа засуджено в Бібрці 8 лютого 1934 р. на 1,5 та 1 роки ув’язнення відповідно за їхню приналежність до ОУН. Іван Захарків відсидів  три роки в польській тюрмі в м. Равичі, а після виходу на волю продовжував співпрацювати з ОУН на Львівщині, перейшовши після приходу «перших совітів» у підпілля.

 

Впродовж міжвоєнного періоду динаміка демографічних змін у Під’яркові набирає позитивних обертів. Так, станом на 1930 р. у селі проживало 1190 мешканців, а 1939 р. населення Під’яркова налічувало 1300 людей, з яких 1210 осіб були українцями, 5 – поляками, а 75 – жидами. У Під’яркові діяла кооператива «Самопоміч», яка організовувала українців за принципом «свій до свого по своє». У селі існувала греко-католицька парафія, якою протягом міжвоєнного періоду опікувалися Йосиф Мартинович, Микола Содомора, Володимир Глібовицький та Михайло Добрянський. Діти з Під’яркова навчалися у школі, яка з осені 1924 р. стала трикласною. На загал, варто відзначити потяг молоді села до навчання. Зокрема, у 1930-х рр. декілька людей з села (Богдан Корпало, Іван Кошик, Дмитро Толопка, Михайло Гілета, Іван Плета, Ольга Корпало) здобували вищу освіту в Львові. Хоча, незважаючи на це, пошук гідної роботи в державних установах для українців був доволі проблематичною справою. До прикладу, вчителька Катерина Леськів з Під’яркова влітку 1936 року керувала дитячим садком у Стрілках, а вже наступного року староство не хотіло дати їй дозволу на цю роботу.

 

 

 

Багрій Софія, 1927 р. н.

 

«Ну потім також пам’ятаю було написано, шо якто наші діти впускали в Дністер, впускали писанкє дерев'яні туда шоби знали діти зі східної України шо то Паска».

 

 

 

Дубровський Семен, 1929 р. н.

 

«Був директор школи Бойко і двоє вчителів. То були українці. Але вчили по польськє».

 

 

 

Отож, політичне та національне згуртування українців Галичини у міжвоєнний період заклало потужні підвалини для збройної боротьби у наступні роки супроти німецького та радянського окупаційних режимів.

 

Початок Другої Світової війни.

 

Перші совіти. 1939–1941 рр.

 

1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна, в часі якої українські землі, позбавлені власної державності, опинилися під перехресним вогнем двох тоталітарних режимів: нацистської Німеччини та більшовицького Радянського Союзу. Згідно з положеннями таємного протоколу про розподіл сфер впливу між Німеччиною та СРСР, який додавався до пакту Молотова-Ріббентропа (23 серпня 1939 р.), Червона армія 17 вересня 1939 р. перейшла Збруч й невдовзі окупувала західноукраїнські землі. Українське суспільство Галичини жваво прореагувало на ці події, позаяк бачило в діях більшовиків шлях до звільнення від польського режиму.

 

 

 

Дебрин Ганна, 1925 р. н.

 

«Та люди дуже були задоволені. Стрічали їх тутво. Браму там ставили. Але дуже довго не було того добра. Зачєли потому вивозити людей»

 

 

 

22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних зборів Західної України – тимчасового органу влади, спеціально утвореного для того, аби узаконити включення Східної Галичини та Волині до складу УРСР. 26–28 жовтня 1939 р. у Львові відбулось засідання Народних зборів, де проголосили возз’єднання Західної України з УРСР. Попри створення ілюзії легітимності та добровільності цього акту, у подальших діях окупаційної влади важко віднайти позитивні моменти.

 

Одним з перших кроків радянської влади була земельна реформа, під час якої конфісковано землеволодіння поміщиків, державних чиновників та монастирів. Земля передавалась селянським комітетам, що мали поділити між безземельними та малоземельними селянами. До кінця 1939 р. було конфісковано 2753 млн. га, тобто практично третину всіх сільськогосподарських угідь. Водночас, лише близько половини цієї площі роздали селянам, решта ж мала стати основою для проведення колективізації.

 

 

 

Юрків Стефан, 1919 р. н. 

 

 

 

«А в трийцєт девєтім вони прийшли, то була польска война і рускі прийшли, танки були. То приїхав танк о туво коло церкви: «Господарі земля ваші!» – поміщиків на Сибір вивозити. А поміщиків то не наша земля,а ваші і всьо і були фільварки тако як в колгоспі і задурно розбирайте, то всьо ваше каже».

 

 

 

Чи не єдиним позитивним моментом радянізації можна вважати українізацію шкіл, але знову ж таки більшовики здійснювали її у звичному для себе руслі ідеологічного навантаження свідомості молодих поколінь. Відразу, було скасовано діяльність усіх громадських товариств і «Рідної школи», у колишніх польських державних школах запроваджено радянську систему освіти, зокрема вивчення російської мови та історії СРСР. До поширення цієї так званої культурної революції залучали вчителів, переважно зі Східної України. Утвердження радянської репресивної моделі супроводжувалося жорстоким терором, розкуркуленням, примусовою колективізацією, негативним ставленням до церкви та забороною українських політичних та культурно-просвітницьких організацій.

 

 

 

Матвіїшин Пелагія, 1922р.н.

 

«Ми сі з ним не розписували. Він ше каже до мене: «Я скажу ксєндзові най нам дасть но ввечір шлюб». Я кажу до него: «Михайло, я сі бою. Гостинець, церковця старенька, гостинець трактовий, хтось надбіжить і зараз прийде до мене той, шо тутка був, казали Акушин і буде мене дзьобав». І я не брала шлюбу і так я сюда лишила. Якби м сі, синочку, була розписала, то вони були мене забрали».

 

 

 

Проти радянського режиму зароджується рух опору, який, головно, репрезентувала ОУН. Як пригадував Дмитро Сусік, повітовий провідник ОУН Бібреччини з 1937 р «Весною 1941 року в Бібрецькому повіті перебувало вісім підпільників, що переховувались від більшовицької влади. Це Василь Фіцик з Суходолу; Василь Грек, «Хмара» з Стрілищ Нових; Богдан Захарків з Під’яркова; Андрій Демчишин з Вільхівця; Василь Заставний з с. Чижичі; Василь Сірко та Дмитро Сусік з Дев'ятник.

 

Методом боротьби проти національно свідомих людей стали арешти та виселення на Сибір. Разом із сім’ями заарештовували, винищували або депортували діячів українських партій, багатьох чільних діячів української інтелігенції, греко-католицького духовенства, польських осадників, лісників та й зрештою всіх, хто виявляв найменше невдоволення новим режимом, передусім членів націоналістичного підпілля. За підрахунками дослідників в часі «перших совітів» з території колишніх Волинського, Львівського, Тернопільського, Станіславського воєводств було вивезено понад 500 тисяч осіб.

 

Населення Підʼяркова торкнулася перша хвиля депортацій, яка прокотилась Західною Україною 10-13 лютого 1940 р., під час якої виселяли, передусім, осадників та лісників. Лише за лютий 1940 р. зі західноукраїнських земель було виселено близько 17206 сімей або 89062 особи, серед яких поляки становили 81,7%, українці – 8,8%, решта (9,5%) – євреї, німці, білоруси, чехи та представники інших національностей.

 

 

 

Мешканці с. Під’ярків, виселені в 1939 – 1941 рр.

 

 

 

1.  Гульовата Анастасія Іванівна, 1938 р. н. Етапована 10.02.1940 р. пост. РНК СРСР від 05.12.1939 р. в Красноярський край. Звільнена 05.10.1946 р.

 

2. Гульовата Пелагія Григорівна, 1902 р.н. Етапована 10.02.1940 р. пост. РНК СРСР від 05.12.1939 р. в Красноярський край. Звільнена 05.10.1946 р.
3. Гульоватий Іван Антонович, 1856 р.н. Етапований 10.02.1940 р. пост. РНК СРСР від 05.12.1939 р. в Красноярський край. Звільнений 05.01.1946 р.
4. Коцан Лев Осипович, 1914 р.н. Загинув 1941 р. в Норильській обл.
5. Коцан Гліб Осипович,1900 р.н. Загинув 1941 р. в Норильській обл.
6. Ловчий Григорій Іванович, 1929 р.н. Етапований 10.02.1940 р. відповідно до постанови РНК СРСР від 05.12.1939 р. у Красноярський край. Звільнений 05.10.1946 р.

 

 

 

Юрків Стефан, 1919 р. н. 

 

 

 

«…Івана Бобикова, а він був дозор, бо Польща мала в лісах, лісничі були і дозор називали дозорки і його вивезли на Сибір. І вивозили, котрий куркуль, вивозили на Сибір. Лісників повивозили…».

 

 

 

Дебрин Ганна Іванівна, 1925р. н.

 

«І тоді люди зненавиділи рускіх. Авта приїздили вночє, обступали хати і забирали людей на Сибір»

 

 

 

В часи «перших совітів» Підʼярків не оминула мобілізація до Червоної армії (РСЧА – Робітничо-селянська Червона армія). Від осені 1939 р. і до літа 1941 р. до радянського війська із Підʼяркова було мобілізовано близько 10 чоловіків, переважна більшість яких загинула або пропала безвісти:

 

1. Бойко Степан Іванович, р. н. невідомий, мобілізований у 1941 р., рядовий. Пропав безвісти 14.09.1941р.
2. Гаврецький Іван Данилович, 1911 р. н., мобілізований у 1941 р., рядовий. Пропав безвісти у червні 1942 р.
3. Гавриленко Іван Павлович, р. н. невідомий, мобілізований у 1941 р.. Загинув у 1941 р.
4. Гавриленко Федір Павлович, р. н. невідомий, мобілізований у 1939 р. Загинув у 1939 р.
5. Кулеба Іван Тимофійович, 1916 р. н., мобілізований у 1939 р. Загинув у 1939 р.
6. Максимців Михайло Миколайович, 1914 р. н., мобілізований у 1941 р., рядовий. Помер у німецькому полоні 29.01.1942 р.
7. Наваловський Михайло Олексійович, р. н. невідомий, мобілізований у 1941 р., рядовий. Пропав безвісти 26.06.1941 р.

 

 

 

Протягом 1939–1941 рр. на Західній Україні було заарештовано близько 60 тисяч осіб. Практично в усіх містах та містечках були вʼязниці, в яких утримували національно-активних представників галицького суспільства. Окрім тюрм у Бібрці, Перемишлянах, Глинянах, Золочеві, вʼязницю облаштували у підвалах будинку «Просвіти» у Підʼяркові. Більшість заарештованих загинули, позаяк лише за перші два тижні після початку німецько-радянської війни у тюрмах Західної України більшовики розстріляли понад 21 тис. в’язнів. Ці події увійшли в історію під назвою Західноукраїнська трагедія і стали кривавим символом злочинності сталінського режиму та причиною подальшого негативного ставлення місцевого населення до радянського окупаційного режиму.

 

Німецько-радянська війна.

 

Галичина у складі Генерал-губернаторства 1941-1944 рр.

 

22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна, з початком якої підпільники Організації українських націоналістів (ОУН) розпочали активну боротьбу проти Червоної армії. 24 червня повстання спалахнули у Львові, Луцьку, Перемишлі, Перемишлянах та інших містах. 27 червня 1941 р. влада в Перемишлянах була захоплена боївками ОУН.

 

30 червня до Львова, який покинула Червона армія, увійшла похідна група провідних діячів ОУН(б) на чолі з С. Бандерою та Я. Стецьком. О 18 год. вони організували на площі Ринок збори та проголосили Акт відновлення української державності. Окупаційна німецька влада відреагувала арештами провідників українського уряду. 5 липня 1941 р. у Кракові було заарештовано С. Бандеру, а потім і інших лідерів, що привело до призупинення відродження Української державності та організації збройної боротьби.

 

З 1 серпня 1941 р. Галичину приєднали до адміністративної одиниці ІІІ Райху – Генерал-губернаторства «Дистрикт Галичина» з центром у Кракові, який поділявся на повіти – крайзе. Очолював дистрикт губернатор, урядовою мовою була німецька, проте до вживання допускалися й українська та польська. Управління крайзе здійснював окружний староста (крайсгауптман) з допомогою комісарів. Адміністрацію у містах очолювали штадтгауптмани, які, зазвичай, були німцями. Сільські громади очолювалися війтом, який вирішував усі поточні справи селян разом з радою, що складалася з 5-10 місцевих жителів. В період німецької окупації Підʼярків належав до крайзе з осередком у Львові.

 

 

 

Дубровська Марія, 1933 р. н.

 

«Німці, то вони дуже шкодували дітей такєхво малих, то ше нам такє давали ше пам’ятаю масло, мід, цукєр. То діти були голодні того. То вони такі відносились німці нормально».

 

 

 

Толопка Тетяна, 1929 р. н.

 

 «Ну та як зустрічали, та як зустрічали. Шо шо діти там казали, а во нам давали цукорки, в нас був на кватирі німець, був на кватирі в нас, переночував. І там тото молока давала мама.  Він нам дав цукорків во тих, тево знаю. Я дитина ше була».

 

 

 

Дубровський Семен, 1929 р.н.

 

«Нічо не брали. Такво давали, потім лишили по квартирах їх розселяли, то нічо, нормально було. Був якісь вроді би чех, якісь такій вроді каліка. Вони дуже мали їдзеня ше давали нам. Вони ходили там де всім варили, з котєлком (то я по рускє говору), з «монашков» приходив, то давали ше нам то їдзеня. Мінєлися: наші давали своє, а вони давали своє».

 

 

 

Одним з проявів політики німецької адміністрації було оподаткування всіх категорій населення. З квітня 1942 р. було збільшено натуральний податок (контингент), а також посилено контроль за його стягненням. Продовольчий податок призначався на кожний повіт, а тамтешнє керівництво розподіляло його поміж селами. У селі під керівництвом війта створювалася «контингентна комісія», що встановлювала норму податку для кожного господаря відповідно розміру його земельного наділу та кількості членів сім’ї. До прикладу, господар, який обробляв 2,5 га землі, повинен був здати впродовж року 12 ц зерна, 25 ц картоплі, 800 л молока, 200 кг м’яса та 112 злотих готівкою. За невиконання контигенту загрожувала конфіскація майна, штрафи, ув’язнення, праця в трудових таборах, примусовий вивіз до Німеччини чи навіть страта.

 

На окупованих землях ліквідовували будь-які ознаки державної чи територіальної єдності. Єдиною дозволеною нацистами організацією, яка мала координувати українське соціально-культурне життя, був Український центральний комітет на чолі з Володимиром Кубійовичем. Саме за сприяння цього комітету відновили свої діяльність «Просвіти», які на відміну від інших громадських організацій діяли легально й часто виконували роль осередків не лише культурно-освітнього, але й суспільно-політичного життя. Результати аналізу діяльності окупаційного режиму у Східній Галичині показують, що становище краю у порівнянні зі Східною Україною чи Польщею було дещо кращим.

 

Українське населення зазнало масового вивезення на роботу в Німеччину та примусової праці в «баудінстах» (робочих батальйонах). За даними істориків з Львівщини в роки німецької окупації вивезено на роботу понад 170,4 тис. осіб, зокрема до числа остарбайтерів («східних робітників») потрапили й люди з Підʼяркова, з яких декілька осіб загинуло або ж пропали безвісти. Передусім, мова йде про Михайла Гриньківа (1921 р. н.), що загинув у 1942 р., Якова Цембрівського, який помер у 1945 р. та Неонелію Федорович, яка пропала безвісти. Загалом, людські втрати української частини Галичини в період німецької окупації становили близько 875 тис. загиблих і 260 тис. (за іншими даними 370 тис. осіб) вивезених до Німеччини. Під час Голокосту в Галичині загинуло близько 495-610 тис. євреїв.

 

 

 

Юрків Стефан, 1919 р. н. 

 

«Мене мали забирати в Німеччину, бо я мав кілько двайціть штири роки. но і ксєнз наш був, а я був сам вдома і мама були і сестра. І я їхав з ксєндзом до Бібрки, а вони по-німецки говорили і мене до Німеччини взєли… Брали дівчат і брали кавалєрів».

 

 

 

Уривок з «Вістей з Львівської області про військовий та суспільно-політичний стан» від 4 липня 1944 р. (документ УПА)

 

«27. 5. 44 р. приїхало 10 німців до Підʼяркова, та від солтиса вимагали 20 людей до роботи. Солтис оправдувався тим, що немає дозволу від ляндкомісаря. Чергового дня ті ж самі німці зробили облаву в селі і, зловивши 6 хлопців, забрали їх під фронт копати окопи».

 

 

 

Найжорстокіше нацисти ставились до євреїв, зокрема у директиві верховного командування Вермахту від 12 вересня 1941 р. вказувалося, що «боротьба проти більшовизму вимагає нещадних і енергійних дій, насамперед проти євреїв, котрі є головними носіями більшовизму». Від осені 1941 р. по всіх містечках створювались ґетто – спеціально відгороджені території, де нацисти утримували євреїв, привезених зі сіл повіту. Зокрема, відомо про ґетто у Перемишлянах, Бібрці, Куровичах, Поморянах та Якторові. Більшість галицьких євреїв вбито у цих ґетто чи вивезено на територію Польщі і там знищено у газових камерах та крематоріях.

 

 

 

Євреї – уродженці та мешканці села Під’ярків, які стали жертвами нацистів в роки Другої Світової війни

 

1)    Штрікс Берл, р. н. – 1887. На початок війни проживав у Миколаєві, де загинув у 1942 р.

 

2)     Штрікс Герс, син Берла і Сари, р. н. – невідомий. На початок війни проживав у Миколаєві, де загинув у віці 20 років.

 

3)    Штрікс Залмен / Залман, син Берла і Сари, р. н. – 1911. На початок війни проживав у Миколаєві, де загинув у 1943 р.

 

4)    Штрікс Шая / Ієшаягу (в дівоцтві Кларейх), дочка Вольфа, дружина Песя, р. н. – невідомий. На початок війни проживала у Миколаєві, де загинула у віці 50 років.

 

5)    Штрікс Янкель, син Берла і Сари, р. н. – невідомий. На початок війни проживав у Миколаєві, де загинув у віці 28 років.

 

6)    Вайц Шауль / Лейб, р. н. – 1910. На початок війни проживав у Під’яркові. Загинув у Яричеві.

 

7)    Вайц Йосеф, син Сари, р. н. – невідомий. На початок війни проживав у Під’яркові, де загинув у віці 3 років.

 

8)    Вайц Яків, син Сари, р. н. – невідомий. На початок війни проживав у Під’яркові, де загинув у віці 8 років.

 

9)    Вайц Рахіль, дочка Сари, р. н. – невідомий.  На початок війни проживала у Під’яркові, де загинула у віці 2 років.

 

10)  Вайц Сара, р. н. – 1914, , р. н. – невідомий. На початок війни проживала у Під’яркові. Загинула у Яричеві.

 

11)  Вайц Міхаль / Шалом, р. н. – невідомий. На початок війни проживав у Миколаєві, де загинув у 1944 році.

 

12)  Граупен Дов / Бернард, син Еліезера і Хадаси, р. н. – 1870. На початок війни проживав у Перемишлянах. Загинув у Чемеринцях.

 

13)  Хехт Ідл / Адела, дочка Ельякіма і Малії, дружина Берла, р. н. – невідомий. На початок війни проживала у Миколаєві. Загинула у віці 35 років.

 

14)  Таненбаум Сара, р. н. – 1910. На початок війни проживала у Під’яркові. Загинула в Яричеві.

 

Через відступ німецьких частин на східному фронті, керівництво ІІІ Райху переглянуло свою політику стосовно комплектації частин Вермахту з представників інших національностей. У березні 1943 р. з ініціативи О. Вехтера, очільника дистрикту «Галичина» було започатковано процес створенння окремої української дивізії «Галичина». Чимало галичан використали цю можливість, аби отримати добрий військовий вишкіл, необхідний для майбутньої боротьби за незалежність України. До числа добровольців, які приєдналися до лав дивізії, належав Федір Кошик.

 

 

 

Толопка Тетяна, 1929 р. н.

 

«Навесні, він в німецькій формі, той Федьо (Федір Кошик – авт.) веде конє на ліца такого червоного лисого тужаво в сад пасти, сонічко сходе. Я кажу: «Федю, аде ж ти ся взєв?», а він сі всміхнув до мене , во тутка во був. То облави були, та й його забили на подвір’ю, він як втікав йому пересікли ноги і він загинув, він там є таблиця на цвинтари, він закатований, він тоє, а так».

 

 

 

 

 

З приходом радянської влади, у серпні 1944 – навесні 1945 рр. Підʼярковом прокотилась нова хвиля мобілізації чоловіків до Червоної армії. Окрім зумисного використання непідготовлених людей як «гарматного м’яса», призов чоловіків зі західноукраїнських земель до Червоної армії можна розглядати як один з методів боротьби з повстанським підпіллям. Недарма, М. Хрущов у листі до Й. Сталіна й Г. Маленкова у березні 1944 р. зазначав: «Щоб позбавити можливості націоналістів вербувати – чи то добровільно, чи то насильно, – учасників своїх банд, треба провести мобілізацію всього чоловічого населення призовного віку». Про тотальний характер мобілізації свідчать статистичні дані, зокрема лише до 23 вересня 1944 р. з Львівської області до Червоної армії було забрано 47 556 чоловіків. Така політика радянської влади наштовхнулася на спротив місцевого населення та націоналістичного підпілля. В одній з повстанських летючок, датованій 30 березня 1944 р., наголошувалося «Московський імперіалізм хоче загнуздати наших українців мобілізацією. А потім, маючи нам в руках, кинути в карних загонах на першу лінію, на гарматне м’ясо, або морити голодом в таборах праці».

 

Тільки з Львівської області в останні місяці війни загинули понад 46 тисяч осіб, тобто більше половини усього призову. Така доля спіткала і значну частку мобілізованих з Підʼяркова, які загинули або ж пропали безвісти:

 

1. Бойко Яків Іванович, 1910 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Пропав безвісти у 1945 р.
2. Брездень Андрій Дмитрович, 1925 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув у травні 1945 р., у м. Берні, Німеччина.
3. Брездень Михайло Петрович, 1923 р. н., мобілізований у 1944 р., старшина. Пропав безвісти у 1945 р.
4. Дебрин Йосафат Федорович, 1893 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув 1945 р.
5. Дебрин Максим Васильович, 1908 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув 1.11.1944 р. Похований у Жешівському в-ві, Польща.
6. Дебрин Федір Васильович, 1918 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув 1945 р. Похований у м. Санкт-Петербурзі, Російська Федерація.
7. Джаган Михайло Петрович, 1901 р. н., мобілізований 1944 р., рядовий. Загинув у квітні 1945 р. Похований в Німеччині.
8. Джаган Михайло Якович, 1901 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув 1945 р. Похований в Німеччині.
9. Дмитерко Михайло Іванович, 1926 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув 21.01.1945 р. Похований у Краківському в-ві, Польща.
10. Захарків Іван Данилович, 1921 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув 1944 р. Похований у Краківському в-ві, Польща.
11. Захарків Іван Федорович, 1913 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Пропав безвісти у травні 1945 р.
12. Захарків Михайло Данилович, 1923 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув 21.01.1945 р. Похований у Краківському в-ві, Польща.
13. Захарків Семен Михайлович, 1925 р. н., мобілізований, старший лейтенант. Похований в с. Вороїв Жидачівського р-ну.
14. Захарків Федір Михайлович, 1910 р. н., мобілізований 1944 р., рядовий. Пропав безвісти у травні 1945 р.
15. Карпа Іван Микитович, 1900 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Пропав безвісти 01.04.1945 р.
16. Колодач Василь Тимофійович, 1906 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув 27.01.1945 р. с. Черніговці Пшинського р-ну Краківського в-ва, Польща.
17. Коржевич Микола Юрійович, 1910 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Пропав безвісти у квітні 1945 р.
18. Кулеба Теодор Михайлович, 1909 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув 1944 р. Похований у Краківському в-ві, Польща.
19. Кулеба Федір Михайлович, 1914 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Пропав безвісти у 1944 р.
20. Максимців Іван Семенович, 1918 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Пропав безвісти у жовтні 1945 р.
21. Мартинів Іван Якович, 1915 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Пропав безвісти 15.01.1945 р.
22. Матвіїшин Василь Григорович, 1918 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Пропав безвісти у 1944 р.
23. Матвіїшин Петро Григорович, 1914 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Пропав безвісти у 1944 р.
24. Миколів Григорій Степанович, 1910 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув у 1945 р.
25. Сентий Іван Іванович, 1926 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув 24.01.1945 р. Похований у м. Квачалі Краківського в-ва, Польща.
26. Сентий Степан Іванович, 1908 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Помер від ран 22.01.1945 р. Похований у м. Бохні Тарнівського в-ва, Польща.
27. Федорович Іван Лук’янович, 1906 р. н., мобілізований 1944 р., рядовий. Загинув у квітні 1945 р. Похований в Німеччині.
28. Цембрівський Петро Якович, 1916 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув 10.03.1945 р. Похований у Гожівському в-ві, Польща.
29. Чикайло Дмитро Михайлович, 1927 р. н., мобілізований у 1944 р., рядовий. Загинув у 1945 р.

 

Національно-визвольна боротьба у 1940-1950 рр.

 

У 1943 р. на території Галичини з ініціативи ОУН організовано Українську народну самооборону (УНС) – збройні формування українського визвольного руху. Утворення відділів УНС було викликане необхідністю захисту українського населення Галичини від радянського партизанського з’єднання Сидора Ковпака, терору з боку німецької окупаційної влади та свавілля польських шовіністичних банд. Зокрема на теренах Перемишлянщини в березні – липні 1944 р. зафіксовано збройні сутички відділів УНС із частинами Армії крайової. Командиром УНС був Олександр Луцький. У грудні 1943 р. УНС прийняла назву «УПА-Захід».

 

У листопаді 1943 р. селяни у Підʼяркові жили в очікуванні нападу сил Львівської округи польської Армії крайової, особливо після того, як польські мешканці с. Ганачівка вчинили розправу над трьома юнаками з сусідніх сіл.

 

 

 

Дубровський Семен, 1929 р. н.

 

«Ту був Ханачів, тут були поляки. То то шо я пам’ятаю, як вони – поляки нападали (43-ій, або 44 рік, зараз село Ганачівка – авт.) на наш народ … Ту хата була на самім краю. Федько він сі називав, Захар. То він навіть вистріляв їх, він мав десятизарядку. І стрілєв на них. А потім його ранили. Бачили звідки стріляє то ранили його. А взагалі сторожували люди, оборонялись».

 

 

 

13 липня – 29 серпня 1944 р. радянське верховне командування, прагнучи захопити Західну Україну і вступити на територію Польщі, провело Львівсько-Сандомирську наступальну операцію. Внаслідок запеклих боїв між військами 1-го Українського фронту і частинами вермахту, німецькі війська були витиснуті із Західної України.

 

 

 

Толопка Тетяна, 1929 р. н.

 

«То кулі так гнали, то фронт тут переходив, дитинко, переходив фронт з-за Солових, то німці сі вкопали там в горі, вони так сікли німці так сікли, а ті так падала, бо то виділи люди, і повідали. Тато мої вилізли, во тутка во стайні була, во де таво кухні, корови, коні стояли, а тутка хата стояла де стоїт, знаєте. Такі кулі сиплєт: «Тату, та йдіть звідти, тату, та ступітьсі, та вас заб’є, най там горит», але вони спасали, бо ше стодола во туткаво стояла, всьо під стріхов було. Нам хата згоріла, тово в сорок четвертім році, а ми сиділи туво в сусіди в пивници. І так приїздили танки туда на городи і кіннота їхала і всьо і піхота йшла, а нам всьо погоріло і ми були на нас сі то лишило і ми ніц, дитинко, не мали, ми жили гірко, ми голі босі сі лишили на зиму коні забрали, не знаєм хто, чи німці чи рускі…хто забрав не знаєм».

 

 

 

Прихід «других совітів» влітку 1944 р. призвів до широкого розгортання повстанського руху на західноукраїнських землях. Як наслідок , з перших днів радянської влади розпочинаються жорстокі каральні акції стосовно місцевого населення. У вересні 1944 р. загоном «стрибків» у Під’яркові під час облави схоплено 15 осіб. 2 жовтня 1944 р. у селі відбулась чергова облава, внаслідок якої було вбито повстанця «Лиса». Цього ж дня енкаведисти натрапили на криївку, в якій переховувався Василь Стеців («Павук») з с. Дуліби, який, аби не попасти в полон, застрелився.

 

 

 

Матвіїшин Пелагія, 1922р.н.

 

«І прийшов. «Добрий день» – я му відповіла. «Што дєлаєш?». Я кажу: «Нічо, їсти буду варила». «Бандіти в тебе билі?». Я кажу: «Я не знаю шо то є. Повічте шо тото є «бандіти». А він каже до мене: «Смотрі на мєня». А я сі дивлю на него. «Вот такой озброєний і в такім вбраний – то бандіти». Я кажу: «До мене такє не приходе. Я такого не знаю і я до такєх не говору. Шо ви в мене хочете». Відбила я. Ну, а на другий день він знов. На третій день він знов. Три дни. На третий день він знов. Ше стара хата була, така пекарнина, я в пекарнині. А він зза порогу. Люди! Як ми злапав туво за барки! Як ми дмухнув до кута! Я аж кричєла: «Ой боже!». То я казала шо мені очи повилітали, а светер на плечох тріс. Я вийшла на поріг і кричу: «Гвалт, люди! Ратуйте!». Пес виє, діти плачуть, а я кричу. Ніхто не приступить бо сі каждий боїт. І піши і вже тоди не приходили»

 

 

 

Хоркава Марія Іванівна, 1920р.н.

 

«Ну та шо, була облава. Ми мали дві скрини туво убйорів, лахів. А прийшла облава, ну а я пішла з хати, замкнула бо я сі бояла – в партизанці була відкрито. І вже мала бути облава, я замкнула. А вони двері відкрили (а я втікла, думала жи нікого нема то вони легенько вступляться) скрині повибивали дві, чисто забрали лахів до краю. Позабирали всьо. Коні забрали. А потому мене злапали і забрали. То я сиділа пару місяців в тюрмі. А потому як я вийшла то потому ше партизани ся бояли. Боялися, казали: «Вона вийшла то може нас видасть». Я би м не вєдала їх, але вони сі бояли… Як мене випустили то казали шоб я прийшла вони лахє віддадуть. Але я не пішла бо би казали шо я видаю. Я не пішла. Як мене вєпустили то прийшов швагєр і сказав: «Буде вєдно як то тебе відпустили». Я кажу: «Швагєр, ти сі не бій. Кажи їм най вони сі не рухають. Най вони думають шо я сильно твердої волі. Шоби мені клали на голові тойво то я не вєдам! Най сі не рухають нігде, бо як сі рушать то де ти підеш вже. Мене – кажу – поставили до стінки і кричєли до мене шоб повідала як воно було. Бийте мене, вбивайте мене, я враз нічого не знаю»

 

 

 

Толопка Тетяна, 1929 р.н. (про сестру, яка була звʼязковою в УПА).

 

«Та, боялася, а ше ніхто не хтів переначувати, бо каждий сі бояв. Як її знайдут в чужій хаті, вас вивезут за неї, ніхто… І на стриху ночувала. Де де, а вдома не ночувала. То вона так, то так було від сорок п’ятого року до сорок восьмого. І ван так скриваласі, так скриваласі. Йде від сестри, переначувала в сестри з неділі на понеділок, йде, а такий Терляков був, шо він за ней слідив, шо він за нею шукав, вона йде вітам, десь шось дивіт «Встань!».Вона встала. Бере її знимку: «То хто тово?», вона каже: «Та я». «Ти де доси була?», - «Як де? Вдома.». То ти така так, знаєте, він як то рускі вміють: «Та я кілько до тебе до хати приходив, ти де була?». «Я роблю кіньми, я їду до Львова кіньми, я всьо роблю, мене дома не застанете». І воно ше тоди він  не мав ніякого свідка, але то шо набили шістесєт років мала – померла»

 

 

 

В наступних роках Підʼярків та його околиці ще декілька разів були місцем сутичок між енкаведистами та вояками УПА. Так, на початку квітня 1945 р. енкаведисти провели облаву в Підʼяркові, під час якої спіймали дезертира з Червоної армії. Повертаючись до Бібрки, вони натрапили на засідку, яку організували повстанці, внаслідок чого втратили 6 людей, в тому числі одного сержанта гвардії. Вже 9 квітня 1945 р. в селі силами 70 енкаведистів проведено повторну облаву, під час якої арештовано троє осіб, їх випустили після триденних допитів. Окрім того, відомо, що у березні 1945 р. у селі переховувався головнокомандувач УПА Роман Шухевич з бойовиками особистої охорони «Чадом», «Бистрим» та «Борисом».

 

 

 

Захарків Анастасія, 1938 р. н.

 

«Тут баба Фармарчина також перетримувала партизанів. Вона мала такий комин широкий і той комин мав якісь там дверцята. І так як облава була то тії партизани ховалися в той комин. І тутавово попід сіту тутво як ми маєм від Паранчука, пес так жере, так гавкає! То тато також вийшов. А то партизани. Тут ше Іван Юзиків, правда був, того Петра брат. Іде ше з якємось. «Вуйку!» - прикликали до сіти – «Вуйку, йдіт до хати. Ви нас не виділи, а ми Вас. Всьо, тихо». Та тато каже: «Та добре хлопці». Тай тато вже запер, нема»

 

 

 

12 вересня 1945 р. окупанти виявили криївку, у якій перебували четверо повстанців: Богдан Горбаль («Орський»), референт пропаганди Золочівського окружного проводу ОУН, «Завзятий», ад’ютант господарчого Львівського обласного проводу, «Сірко», ад’ютант Львівського обласного провідника «Скитана», та Іван Твардовський, які, аби не потрапити в полон, застрелилися.

 

 

 

Штига Василь, 1945 р. н.

 

«І вона в таких молодих літах поїхала в ліс шукати свого брата. І там було ше вбито: з Романова Підлужний і Дикого на лану, тамво де Степан, цьотка Марина, то було вбито її брата рідного, мамин то був дворідний брат. Мама поїхала вечером кіньми і сама загрузила ті чотири трупи і привезла над ранком до села, до Романова. Каже: «Як то я могла погрузити ті чотири трупи сама? Двайціть років, в лісі темно. А якби мене москалі-енкаведисти зловили не знати шо було би зі мною і не знати шо було би. То було п'ятий труп гарантовано». Ну і привезла вона їх до села – вона їх повезла на цвинтар. Там капличка в Романові є. Тут кричуть шо москалі їдуть – енкаведисти. І мама кіньми завернула до каплички, так як вона мені розказувала, і каже коні так сховалися і вони так на тім повороті на цвинтару переїхали шо вони то незамітили. І там похоронили чотирьох наших героїв УПА»

 

 

 

Мабуть, найбільш масштабною сутичкою між повстанцями та радянськими військами в Підʼяркові було знешкодження криївки 13 березня 1946 р. Внаслідок цієї акції загинули або ж були важко поранені Дмитро Бігун («Крук»), очільник районної боївки та провідник окружного проводу ОУН, його дружина Ольга Наваловська (Бігун), Михайло Бігун («Смільчак»), «Вирва», «Чумак», Іван Гриньків («Степан»), Олександр Кулеба («Квітка»), Петро Кулеба («Мороз»), Федір Кулеба («Явір»), Олександр (Іван) Шпира («Ворава»).

 

 

 

Толопка Тетяна, 1929 р.н.

 

«Тато мої взели, їхали до ліса за дровами. Як тамка сі стала та стрілянина і моїх тата притримали. Як вони підійшли до того схрону, то тамка Дмитро їх всіх стрілєв, так приповідав його брат, Дмитро  забив свого брата Михайла остатного, але він його не забив, він його поранив, він сі притаїв і він потім сам себе забив – Дмитро. І востатного сам себе забив. Тоди моїх тата, нє тогди він мав гранату ше Михайло став і ше хтів кинути гранату і йому граната руку ввірвала, кровавлена і там підходили до него: «Вилізь!»… «Вилізь, ми тебе забандажуєм, ми тебе не будем ті били, вилізь, ми тебе поратуєм, ми тебе» І то так його підговорювали, тутка до него говорут, а там ззаду пішов його шокнув і того рускій і всьо і його витягнули звідтам, то він тото всьо повідав. І Дмитро всіх стрілє, його брат, а його видите, то так Бог дав, шоби він розказав шо там було. Було багато грошей подертих, тамка були і продукти тово, шо вони мали шо зїсти, то мої тато то всьо виділи і таким чудом, то його ше потім забрали в Сибір Михайла, то він вернувся відти каліков…»

 

 

 

Толопка Тетяна, 1929 р. н.

 

«Та приходили були, во тутка коло з нашого села були навіть, але вони їх побили, тутво… девіть їх. А мої тато їх всіх витєгали зо схрону неживих, всіх витягали, напротів себе, з пістольом: «Лізь старий в яму і повісь, хто там є, чи живі чи вмерлі». А то тато пішли туда. Тато каже: «Тутка всі люди вмерлі». Той з пістольом і то потім тато подавали такий телефон, чи шо. Тато закладав на ноги і їх всіх витягали з ями, то було сорок семий рік, во таке» 

 

 

 

Для боротьби з національним підпіллям окупаційний режим використовував різноманітні засоби, зокрема так спецгрупи НКВС, які складалися з колишніх радянських партизанів, працівників НКВС та колишніх вояків УПА, що перейшли на сторону радянської влади. Спеціальні групи НКВД за своїм зовнішнім виглядом і озброєнням, знаннями місцевих побутових особливостей, мови і конспіративними способами дії нічим не відрізнялись від справжніх підрозділів українського підпілля, що дозволяло енкаведистам вводили їх в оману, вступати з ними в безпосередні контакти та проводити злочини проти мирного населення.

 

 

 

Гульоватий Семен, 1930 р. н. (Про перебраних партизанів з Волині)

 

«Вночи прийшли: «Дай їсти!», та то було на горі коло Бігуна того, пішли п’єть, п’єть пішло їх, чи то шестеро, ну і їх там.. бо їсти хтіли, дай їсти»… Вони казали жи вони волиняки, вони казали…з Волині партизани були в нас, а в тих, шо во пострілєв во Бігун, вони пішли гет, і він завів позбирав всіх в Дебру і пострілєв»

 

 

 

Члени ОУН та стрільці УПА

 

 

 

Молодь Під’яркова брала безпосередню участь у відділах УПА і підпіллі ОУН. Нам вдалось встановити імена 49 повстанців, з них: загиблих і зниклих безвісти та подальша доля яких невідома – 25 осіб, засуджено 24 особи (17 осіб повернулись з концтаборів). Окрім того, на території села загинуло 8 стрільців УПА, які не були уродженцями Під’яркова.

 

 

 

1. Багрій-Боршівська Ганна Михайлівна, 1923 р.н., зв’язкова УПА з 1944 р. – сотня «Ворона». Заарештована 02.10.1944 р. Бібрським РВ НКВС за приналежність до УПА – зв’язкова. Засуджена 12.04.1945 р. ВТ Львівського ВО на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Піщаний ВТТ, Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнена 7.10.1954 р. з табору і направлена на спецпоселення. Звільнена 10.02.1960 р.
2. Багрій Федір Маркович (пс. «Граб»), 1907 р.н., стрілець УПА. Засуджений 27.01.1945 р. ВТ Львівського гарнізону на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Мінеральний ВТТ, ст. Інта, Комі АРСР. Звільнений 05.05.1954 р. з табору і направлений на спецпоселення. Звільнений у 1956 р.
3. Бігун Григорій Петрович, 1899 р.н., стрілець УПА (сотня «Вихора»). Затриманий 26.09.1944 р. Золочівським РВ НКВС за приналежність до УПА. Заарештований 06.10.1944 р. Золочівським РВ НКВС, засуджений 18.07.1946 ОН при МДБ на 5 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Річковий ВТТ, м. Воркута, Комі АРСР. Звільнений 27.10.1949 р. з табору і направлений на спецпоселення у Красноярський край. Звільнений 05.06.1954 р.
4. Бігун Дмитро (Петро) Григорович (пс. «Крук» («Круг»)), р.н. – невідомий, командир районної боївки; керівник окружного Проводу ОУН. Загинув 13.03.1946 р. у криївці біля с. Під’ярків. Похований на цвинтарі с. Під’ярків у братській могилі.
5. Бігун Михайло Григорович (пс. «Смільчак»), 1927 р.н., член ОУН, зв’язковий УПА. Захоплений тяжкопораненим 13.03.1946р. у криївці біля с. Під’ярків. Засуджений 13.06.1946 р. ВТ військ МВС до ВМП - розстрілу 18.07.1946 постанова Верховним Судом СРСР ВМП замінена на 15 р. каторжних робіт з обмеженням у правах на 5 р. ВТТ: м. Караганда, Казахська РСР. Звільнений у 1956 р.
6. Бойко Марія Григорівна, 1924 р.н., зв’язкова УПА. Заарештована 09.03.1946 р. Бібрським РВ НКВС, засуджена від 15.05.1946 р. ВТ військ МВС на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. ВТТ: м. Печора, м. Воркута, Комі АРСР; Карагандинський ВТТ, Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнена 17.09.1955 р. з табору і направлена на спецпоселення.
7. Брездень Іван Петрович, 1912 р.н., стрілець УПА. Подальша доля не відома.
8. Брездень Микола Григорович (пс. «Цвях»), 1919 р.н., стрілець УПА. Заарештований 12.02.1945 р. УН КВС Львівської обл., засуджений 05.04.1945 р.ВТ військ НКВС на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. з конфіскацією майна. Звільнений 25.07.1954 р. з табору і направлений на спецпоселення.
9. Винник Микола Іванович (пс. «Дуб»), 1927 р.н., стрілець УПА. Засуджений 05.04.1945 р. ВТ військ НКВС на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. з конфіскацією майна. Звільнений 30.11.1952 р. з табору і направлений на спецпоселення.
10. «Вирва», «Чумак» (прізвище невідоме), р. н. невідомий, загинув 13.03.1946 р. в с. Під’ярків. За списком СБУ – одна особа, хоча фактично це дві особи: «Чумак» – ад’ютант «Вирви» і «Вирва» («Вірло») – політреферент пропаганди окружного проводу ОУН; інших даних немає; загинули обидва з «Круком» та іншими 13.03.1946 р. у криївці біля с.Під’ярків (9 повстанців); поховані на цвинтарі с. Під’ярків у братській могилі.
11. Гавриленко Дмитро Павлович, 1917 р.н., стрілець УПА. Загинув під час облави в с. Ганачівка 1945 р.
12. Гавриленко Марія Іванівна, 1925 р.н., член ОУН. За допомогу УПА 06.05.1946 заарештована Бібрським РВ МВС, 13.02.1947 р. справа припинена за відсутністю доказів, з-під варти звільнена 20.02.1947р.
13. Горбаль Богдан Петрович – «Орський», нар. 16.11.1925 р., м.Львів, референт пропаганди Золочівського окружного проводу ОУН; загинув 12.09.1945 р. у криївці біля с. Під’ярків (4 повстанці) – застрілився; похований на цвинтарі с. Під’ярків у братській могилі.
14. Гриньків Іван Іванович (пс. «Степан»), 1912 р.н., кущовий; з боївки «Крука». Загинув 13.03.1946 р. у криївці біля с. Під’ярків, похований на цвинтарі с. Під’ярків у братській могилі.
15. Гриньків Михайло Іванович, 1921 р.н., член ОУН. Виселений в Німеччину, загинув 1942 р.
16. Гриньків Йосип Іванович (пс. «Береза»), 1915 р.н., стрілець УПА. Затриманий 19.11.1944 р., заарештований 23.11.1944 р. Бібрським РВ НКВС за участь в УПА і антирадянську діяльність. Засуджений 29.09.1945 р. ВТ військ НКВС на 15 р. каторжних робіт з обмеженням у правах на 5 р. та конфіскацією всього майна. Норильський ВТТ, ст. Норильськ, Красноярський край. 28.09.1956 р. ВТ ПрикВО термін зменшений до 10 р. ВТТ. Звільнений 29.07.1955 р. з табору і направлений на спецпоселення у Красноярський край. Звільнений 11.04.1956 р.
17. Дацко Степан Федорович (пс. «Ігор»), 1928 р.н., стрілець УПА. Затриманий 27.07.1945 р. Бібрським РВ НКВС. Засуджений 06.10.1945 р. ВТ військ НКВС на 10 р. ВТТ без обмеження у правах. Береговий ВТТ № 5, с-ще Ягідне, Магаданська обл. Звільнений 27.07.1953 р. достроково з врахуванням робочих днів.
18. Добуш Анастасія Олексіївна, 1923 р.н. Заарештована 17.01.1946 р. 2-м відділом УНКДБ у Львівській обл. як зв’язкову УПА. Звільнена 06.09.1946 р. за відсутністю доказів.
19. «Завзятий» (прізвище невідоме), нар. (?) у (?), ад’ютант референта з госпфінпитань [господарчого] Львівського обласного проводу; загинув 12.09.1945 р. у криївці біля с. Під’ярків (4 повстанці); похований на цвинтарі с. Під’ярків у братській могилі.
20. Захарків Ганна Федорівна, 1924 р.н., член ОУН. За допомогу УПА заарештована 06.05.1946 р. Бібрським РВ МВС, 13.02.1947 справа припинена за відсутністю доказів. Звільнена з-під варти 20.02.1947р.
21. Захарків Іван (пс. «Артем»), 1914 р.н., з обласного проводу ОУН. Загинув 18.02.1945 р., с. Борусів Новострілищанського р-ну Львівської обл.
22. Захарків Іван Микитович, 1900 р.н. стрілець УПА – сотня «Вихора». Затриманий 26.09.1944 р. Золочівським РВ НКВС за приналежність до УПА. Заарештований 06.10.1944 р. Золочівським РВ НКВС, 18.07.1946 р. при МДБ засуджений на 5 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Річковий ВТТ, м. Воркута, Комі АРСР. Звільнений 27.10.1949 р. з табору і направлений на спецпоселення у Красноярський край. Звільнений 3.08.1954 р.
23. Захарків Любомир Павлович, 1922 р.н., стрілець УПА з 1944. Затриманий 28.08.1945 р. Бібрським РВ НКВС за участь в УПА. Засуджений 12.11.1945 р. ВТ військ НКВС на 15 р. каторжних робіт з обмеженням у правах на 5 р. Звільнений 14.11.1954 р. з табору і направлений на спецпоселення.
24. Захарків Петро Данилович, (пс. «Хворий»), 1921 р.н., стрілець УПА. Заарештований 02.10.1944 р. Бібрським РВ НКВС. Засуджений 02.12.1944 р. ВТ Львівського ВО на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. ВТТ: м. Магадан, Хабарівський край. Подальша доля не відома.
25. Захарків Степан Григорович, 1920 р.н., стрілець УПА. Загинув під час облави НКВС 1945 р. в с. Під’яркові.
26. Захарків Федір Васильович, 1907 р.н., стрілець УПА – сотня «Вихора». Затриманий 26.09.1944 р. Золочівським РВ НКВС за приналежність до УПА. Заарештований 06.10.1944 р. Золочівським РВ НКВС. Засуджений 18.07.1946 р. на 7 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Річковий ВТТ, м. Воркута, Комі АРСР. Звільнений 20.09.1951 р. з табору і залишений на спец поселення у м. Воркута. Звільнений 18.05.1956 р. з спецпоселення згідно указу Генпрокурора СРСР від 19.03.1956 р.
27. Захарко Іван Федорович, 1924 р.н., стрілець УПА з 1944 у сотні «Дира». Затриманий 09.09.1944 р. Бібрським РВ НКВС за участь в УПА. Засуджений 11.02.1945 р. ВТ Львівського ВО на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. з конфіскацією майна. Звільнений 21.06.1954 р.
28. Захарко Павло Федорович (пс. «Ниш»), 1908 р.н., стрілець УПА. Заарештований 12.02.1945 р. УНКВС Львівської обл. за участь в УПА. Засуджений 05.04.1945 р. ВТ військ НКВС на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Степовий ВТТ, Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнений 19.07.1954 р. з табору і направлений на спецпоселення. Звільнений 20.04.1956 р.
29. Корпало Меланія Йосипівна, 1925 р.н. Виселена 01.01.1949 р. за участь в УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 26.06.1956 р.
30. Корпало Микола Йосипович (пс. «Яр»), 1922 р.н., стрілець УПА. Засуджений 04.10.1945 р. з участь в УПА ВТ військ НКВС на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. та конфіскацією особистого майна. ВТТ: ст. Інта, Комі АРСР. Звільнений 05.01.1955 р. із зарахуванням робочих днів достроково, залишений на поселенню в Комі АРСР. Звільнений 11.04.1956 р.
31. Кошик Федір Юрійович (пс. «Дзвін»), 1925 р.н., стрілець УПА з листопада 1944 р. Був станичним по селу, носив гвинтівку. Затриманий 14.07.1945 р. Бібрським РВ НКВС, засуджений 18.10.1945 р. ВТ військ НКВС на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Степовий ВТТ, Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнений 09.12.1954 р. з табору і направлений на спецпоселення. Звільнений 20.04.1956 р.
32. Кулеба Андрій Іванович,1923 р.н., стрілець УПА. Загинув 1943 р.
33. Кулеба Михайло Йосипович, 1928 р.н., стрілець УПА. Загинув 1945 р.
34. Кулеба (Кулєба) Олександр Андрійович (пс. «Квітка»), р.н. – невідомий, стрілець УПА з боївки «Крука». Загинув 13.03.1946 р. у криївці біля с. Під’ярків, похований на цвинтарі с. Під’ярків у братській могилі.
35. Кулеба (Кулєба) Петро Андрійович (пс.«Мороз»), р.н. – невідомий, стрілець УПА з боївки «Крука». Загинув 13.03.1946 р. у криївці біля с. Під’ярків, похований на цвинтарі с. Під’ярків у братській могилі.
36. Кулеба (Кулєба) Федір Андрійович (пс. «Явір» («Чвир»), р.н. – невідомий, стрілець УПА з боївки «Крука». Загинув1946р. у криївці біля с.Під’ярків, похований на цвинтарі с. Під’ярків у братській могилі.
37. Кулеба Яків Неонович, 1926 р.н., стрілець УПА. Загинув 1945 р. в Під’яркові.
38. Малеланська (Новоловська, Наволовська) Ольга Степанівна, р.н. – невідомий. Загинула 13.03.1946 р.у криївці біля с. Під’ярків, похована на цвинтарі с. Під’ярків у братській могилі.
39. Матвіїшин Теодор Павлович (пс. «Юрко»), 1924 р.н., член ОУН, зв’язковий УПА. Затриманий 28.08.1945 р. Бібрським РВ НКВС Львівської обл. за участь в ОУН-УПА, виконання завдань станичного ОУН в Під’яркові. Засуджений 12.11.1945 р. ВТ військ НКВС на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Помер 09.03.1951 р. у таборі.
40. Мисяк Михайло Федорович – «Крук», нар. (?) у (?), кущовий; загинув 10.11.1947 р. між с.Селиська і с. Під’ярків (2 повстанці).
41. Пасерб Іван Йосифович, р.н. невідомий, стрілець УПА з боївки «Крука». Подальша доля невідома.
42. Пасерб Єва Йосипівна, 1926 р.н. Затримана 29.08.1950 р. Глинянським РВ МДБ за зв’язок і допомогу ОУН. Засуджена 23.01.1951 ВТ військ МВС на 25 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. і конфіскацією майна. Північно-Східний ВТТ, Магаданська обл. Звільнена 19.05.1956 р. з табору і направлена на спецпоселення.
43. Рутник Іван Андрійович, 1927 р.н., стрілець УПА. Загинув 1947 р.
44. Савка Ганна Іванівна, 1925 р.н., стрілець УПА. Подальша доля не відома.
45. Сеньків Дмитро Йосипович, 1912 р.н., член ОУН, стрілець УПА. Заарештований 16.03.1946 р., засуджений 23.05.1946 р. 15 р. каторжних робіт з обмеженням у правах на 5 р. м. Воркута Комі АРСР. Звільнений 08.06.1956 р. Подальша доля не відома.
46. «Сірко» (на ім’я Іван, прізвище невідоме), нар. (?) у (?), ад’ютант Львівського обласного провідника «Скитана»; загинув 12.09.1945 р. у криївці біля с.Під’ярків (4 повстанці); похований на цвинтарі с. Під’ярків у братській могилі.
47. Слабицький Іван Феліксович, 1911 р.н., стрілець УПА. Заарештований 23.09.1944 р. Бібрським РВ НКВС, засуджений з 27.01.1945 р. ВТ Львівського гарнізону засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Подальша доля не відома.
48. Твардовський Іван Микитович, 1910 р.н. Загинув 12.09.1945 р. у криївці біля с. Під’ярків, похований на цвинтарі с. Під’ярків у братській могилі.
49. Твардовський Михайло Васильович (пс. «Жук»), 1926 р.н., стрілець УПА. Затриманий 19.02.1946 р. Перемишлянським РВ НКДБ за участь в УПА. Засуджений 05.04.1946 р. ВТ військ МВС на 20 р. каторжних робіт з обмеженням у правах на 5 р. Звільнений достроково 19.02.1956 р. з табору і направлений на спецпоселення.
50. Толопка Степан Іванович, 1922 р.н., стрілець УПА з 1944 р. Затриманий 15.11.1944 р. Бібрський РВ НКВД, засуджений 28.02.1945 р. ВТ Львівського ВО на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Помер 06.02.1946 р. у таборі.
51. Хома Іван Михайлович (пс. «Горобець»), 1908 р.н, стрілець УПА. Засуджений ЗВ НКВС 27.01.1945 р. ВТ Львівського гарнізону на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. та конфіскацією майна. Подальша доля не відома.
52. Цибрівський Дмитро Іванович, 1919 р.н., стрілець УПА. Загинув під час облави НКВС 25.09.1944 р.
53. Цибрівський Семен Іванович, 1913 р.н, стрілець УПА. Заарештований 23.09.1944 р. Бібрським РВ НКВС за участь в УПА. Засуджений 27.01.1945 р. ВТ Львівського гарнізону на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Мінеральний ВТТ, ст. Інта, Комі АРСР. Звільнений 04.09.1954 р. з табору і направлений на спецпоселення. Звільнений 20.04.1956 р.
54. Читайло Федір Семенович, 1920 р.н., стрілець УПА. Загинув 1944 р. в с. Монастир.
55. «Чумак» (прізвище невідоме), нар. (?) у (?), ад’ютант політреферента пропаганди окружного проводу ОУН «Вирви»; загинув з ним і Дмитром Бігуном 13.03.1946 р. у криївці біля с.Під’ярків (9 повстанців); похований на цвинтарі с. Під’ярків у братській могилі.
56. «Шайка» (прізвище невідоме), нар. (?) у (?), функції невідомі; загинув 10.11.1947 р. між с.Селиська і с. Під’ярків разом із Михайлом Мисяком.
57. Шпира Олександр [Іван] Федорович [Романович] (пс. «Ворава» («Ворона») [Варава], «Славко»), р.н. – невідомий, стрілець УПА з боївки «Крука». Загинув 13.03.1946 р. у криївці біля с. Під’ярків, похований на цвинтарі с. Під’ярків у братській могилі.

 

 

 

Війна після війни.

 

Репресії у 1940-1950 рр.

 

Зі вступом Червоної армії на західноукраїнські землі боротьба з національно-визвольним підпіллям стала одним з основних завдань радянської влади в регіоні. Діяльність радянської репресивно-каральної системи у придушенні будь-яких проявів національної свідомості з найбільшою жорстокістю проявилася у масових репресіях проти «ворогів народу». Відбувались безперевні та масштабні депортації місцевого населення у віддалені регіони СРСР (Союзу Радянських Соціалістичних Республік). Державні та партійні органи влади трактували це як «додаткові заходи у боротьбі з бандитизмом». Переселенські акції стали ефективним засобом для «примирення» населення з ідеологічними та політичними цілями радянського тоталітарного режиму.

 

У доповідній записці секретаря Львівського обкому КП(б)У І. Грушецького секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову про затвердження матеріалів на виселення родин учасників визвольних змагань (від 6 лютого 1946 р.) вказувалось, що «…село Пидьяркив на трассе республиканского значения. Имели место нападения со стороны бандитов на войсковые подразделения. В этих селах скрывается областной «провод» ОУН… В с. Пидъяркив были случаи убийств военнослужащих». Виселенню з Підʼяркова й відправленню у віддалені райони СРСР підлягало 8 сімей загальною кількістю 24 особи.

 

 

 

Багрій Софія, 1927 р. н.

 

«В сорок дев’ятім році, п’ятого напевно грудня, та не напевно, а так, а може сьомого, я прийшла додому (жила м в цьоці). То був третій поверх. Йду по сходах – воєнні стоять. Мене пропускають, я пройшла. Всьо! В двері, прийшли. Ну яка фамілія – то сказала. «Збирайтесі! Ви поїдете в дальші області совєтського союза. Беріть собі необхідні речі». А в мене ключ від цеху. Я кажу: «А шо ж я з ключом?» - ну знаєте бояласі жи мене за то будуть судщили. «Не будуть судили. Ключ передадуть без Вас». Ну всьо. Тай ту плач вже, крик. Моя мама ту була, приїхала мене провідати. Ту цьоця плаче і вуйко і всі. Ну вже зрозуміли шо то робисі. Та й скоріше в валізу спакували мої речі. Тай воєнні мене взяли, вивели на вулицю – там вже машина стояла, вже повно людей було в машині. Всьо, на пересилку»

 

 

 

Основна хвиля депортацій сімей з Підʼяркова припала на 1947 р., у жовтні якого проводилась операція «Запад». Відповідно до постанови Ради міністрів СРСР № 3214 (від 10 вересня 1947 р.), передусім, вивозили членів ОУН та їхні родини, а аткож заможніх селян. До списків осіб на виселення, поспіхом складених секретарями сільрад, потрапило багато осіб, що не були близькими родичами повстанців.

 

 

 

Матвіїшин Пелагія, 1922 р. н.

 

«Привезли мене з дітєтками, до того, гет до школи, до канцелярії… І виходит такий вбраний, такий… то то хлопи сі розуміли на тім військовім. І з під пахов з тим, з папков і говорит до мене, і тєгне мене, і тєгне мене, і дзьобає мене. Трийціть п’єть градусів морозу, а я тримаю п’ять місяців дитину на кулінах, так сі пообстужував, то з вух текло, ціла голова була струпом, а то їдно тільки упаламутівсі друге дівчиниско і тоє. І я всіма силами сі відбиваю, а він тоди дивітьсі в книжку, мав папку, писав дивітьсі ій… каже до мене: «Гриньків, да?», я кажу: «Я не Гриньків, я сі пишу Матвіїшин, питайтисі, кажу, голови сіліради, він вам повість». І голова пояснив, каже до фірмана, жиб брати мене везти додому назад, ой!»

 

 

 

За матеріалами справ, заведених на повстанців, «підривна» діяльність їхніх родичів часто взагалі не була встановлена. Лише за жовтень 1947 р з 7 західних областей України у 44-х залізничних ешелонах було вивезено 77 тис. 791 особу (26 тис. 332 сімʼї), з них 18 тис. 866 чоловіків, 35 тис. 441 жінку, 22 тис. 279 дітей. Серед виселених родин переважали селяни-середняки – основа традиційної господарської структури західноукраїнського села. 1 січня 1948 р. їх усіх розселили по різних регіонах СРСР: Омська область – 4 тис. 370 сімей, Казахська РСР – 3 тис. 133 сім’ї, Молотовська область – 2 тис. 991 сім’ю, Челябінська область – 2 тис. 788 сімей, Іркутська область – 1 тис. 924 сім’ї, Красноярський край – 536 сімей, Читинська область – 453 сім’ї. Депортовані працювали у вугільній промисловості, на підприємствах, лісозаготівлі та в сільському господарстві.

 

У період 1948–1953 рр. найбільше постраждали заможні селяни, яких радянська влада вважала головною перешкодою у колективізації західноукраїнського села. Передусім, виселяли «куркулів», які підтримували ОУН та УПА й не бажали вступати до колгоспів. Зокрема, впродовж 1949 р. у віддалені райони СРСР із Львівської та Станіславської областей було депортовано 1 тис. 524 сім’ї «злісних саботажників» колгоспного будівництва. 27 квітня 1950 р. Політбюро ЦК КП(б)У затвердило постанову «Про підготовку документів щодо виселення родин оунівців і зміну існуючого порядку комплектування груп охорони громадського порядку», відповідно до якої передбачалося додатково депортувати 182 тис. 543 особи – «учасників банд націоналістичного підпілля» та членів їхніх родин, а також 12 тис. 135 куркулів. 23 січня 1951 р. з’явилась постанова Ради міністрів СРСР №189-88 сс «Про виселення куркулів із сім’ями з території Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської, Чернівецької та Закарпатської областей Української РСР». Станом на 7 серпня 1951 р. із Західної України планувалося виселити 1 тис. 240 «куркульських» господарств (4 тис. 641 осіб). За даними 9-го управління МДБ СРСР, станом на 1 січня 1953 р. на обліку в спецпоселеннях перебувала 1 тис. 445 «куркулів», депортованих із західноукраїнських земель в 1951 р. На початку 1950-х рр. масштаби депортацій значно зменшились у зв’язку з ліквідацією збройного спротиву УПА та підпілля ОУН, а також кризою сталінської моделі державного управління.

 

Впродовж 1944–1952 рр. із західних областей України було депортовано 65 тис. 906 сімей (203 тис. 662 особи), в т. ч. членів родин учасників «банднаціоналістичного підпілля», «бандпособників» та членів їхніх родин – 182 тис. 543 особи, «куркулів» з родинами – 12 тис. 135 осіб, колишніх військовослужбовців армії Андерса з їхніми родинами – 8 тис. 984 особи.

 

 

 

Багрій Софія, 1927 р. н.

 

«А на Паску ми в п’єцу отакім пекли собі Паску з манки. Ну, розвели вечером на воді манку, вона розійшласі, тогди трошки замісили. І тогди в п’єцу палилисмо. Нарвали там такого гіллячя, бо то по горах росли такі. «Пагульник» називався. Він навіть на свята різдвяні ми собі нарвали гілок поставили. Ше перед свят такі фіолетові квіточкє були, букєт. Ту манку розвели, той, замісили і під то… Та спеклося. То така була наша паска. Ну і кожна з дівчат (нас було шіснайціть в тій кімнаті), той, поставила кожна свою паску, прийшов одець Білик з отцьом Давибідов (Давибіда молодий був, а той вже старший, мав 65 років, а той 40, два, три). Посвятили. І всі поплакали, посідали. Ну шо хто мав, крім тої паски, то не то спеціяльна паска. Ше дешо так купилисмо. Поплакали, звичайно. І поспівали «Христос воскрес», ше більше розплакалисі»

 

 

 

Штига Василь, 1945 р. н.

 

«І шість місяців на під арештом тримали. Така була кімнатка, як я пам'ятаю, туда заводили, бетон, там мати сиділа на стільчику і сестра і ми з мамою, а тата водили на допроси. І тоді вже в 51 році погрузили нас в вагони такі дерев'яні і повезли в Сибір. Я бачив як діти вмирали в вагоні. А куда діватися, ніхто не зупиниться. Завертали і через вікно викєдували… Давали нам не зупу, а щі чи шо там. З хробаками в капусті. Сестра то не їла, а я казав шо то цибулька бо їсти хтів… І відбули ми в Сибіру дев’ять років. Пам’ятаю ті сніги такі – одягнутися не було, ні валянків, нічого… Представили нас, як казала мама і тато, шо привезли бандерівців з України і жінки мають хвости. Мама каже заголювали спідниці і дивилисі чи жінки мають хвости. А чоловіки мають роги… Закінчив я п’ять класів і тоді вже можна було відпускати дітей на волю, на Україну. І я так просився мами, кажу: «Хочу дуже на Україну!». Сестра вже раньше виїхала. І мене мама відпустила з якимось знайомим з Тюмені. Він їхав в Москву і я з ним в Москву доїхав і я з Казанського вокзала, мені було 13 літ, і я сам добирався до Київського вокзала, випитувався. Мама казала, шо на собі волося рвала шо відпустила самого. І я добравсі до Львова»

 

 

 

Створений радянською владою режим масового насилля над українцями послідовно і жорстоко обмежував будь-які прояви національної свідомості у Галичині, насаджуючи примус і терор у всі сфери життя людей.

 

 

 

Список репресованих у 1944–1950 рр.

 

 

 

1. Багрій Олена Федорівна 1880 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в Кемеровську обл. Звільнена 14.07.1959 р.

 

2. Багрій Федір Маркович (пс. «Граб»), 1907 р.н., стрілець УПА. Засуджений 27.01.1945 р. ВТ Львівського гарнізону на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Мінеральний ВТТ, ст. Інта, Комі АРСР. Звільнений 05.05.1954 р. з табору і направлений на спецпоселення. Звільнений у 1956 р.
3. Багрій-Боршівська Ганна Михайлівна, 1923 р.н. Засуджена 12.04.1945 р. ВТ Львівського ВО на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Піщаний ВТТ, Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнена 7.10.1954р. з табору і направлена на спецпоселення.

 

1.  Бігун Богдан Григорович, 1941 / 1942 р. н. Виселений 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнений 21.07.1956 р.
2.  Бігун Ганна Дмитрівна, 1891 / 1895 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 21.07.1956 р.

 

6. Бігун Григорій Петрович, 1899 р.н., стрілець УПА (сотня «Вихора»). Затриманий 26.09.1944 р. Золочівським РВ НКВС за звинуваченням у приналежності до УПА. Заарештований 06.10.1944 р. Золочівським РВ НКВС, засуджений 18.07.1946 ОН при МДБ на 5 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Річковий ВТТ, м. Воркута, Комі АРСР. Звільнений 27.10.1949 р. з табору і направлений на спецпоселення у Красноярський край. Звільнений 05.06.1954 р.
7. Бігун Михайло Григорович (пс. «Смільчак»), 1927 р.н., член ОУН, зв’язковий УПА. Захоплений тяжкопораненим 13.03.1946 р. у криївці біля с.Під’ярків. Засуджений 13.06.1946 р. ВТ військ МВС до ВМП – розстрілу 18.07.1946 постанова Верховним Судом СРСР ВМП була  замінена на 15 р. каторжних робіт з обмеженням у правах на 5 р. ВТТ: м. Караганда, Казахська РСР. Звільнений у 1956 р.
8. Бігун Степан, 1930 р.н. Виселений 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнений 21.07.1956 р.
9. Бойко Марія Григорівна, 1924 р.н., зв’язкова УПА. Заарештована 09.03.1946 р. Бібрським РВ НКВС, засуджена від 15.05.1946 р. ВТ військ МВС на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. ВТТ: м. Печора, м. Воркута, Комі АРСР; Карагандинський ВТТ, Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнена 17.09.1955 р. з табору і направлена на спецпоселення.

 

1. Брездень Іван Григорович, 1922 р. н. Заарештований 1946 р. Подальша доля не відома.

 

11. Брездень Микола Григорович (пс. «Цвях»), 1919 р.н., стрілець УПА. Заарештований 12.02.1945 р. УН КВС Львівської обл., засуджений 05.04.1945 р. ВТ військ НКВС на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. з конфіскацією майна. Звільнений 25.07.1954 р. з табору і направлений на спецпоселення.

 

1.  Брездень Олена Романівна, 1889 р. н. Виселена 24.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Караганда Карагандинської обл. Казахська РСР. Звільнена 09.07.1956 р.
2. Винник Ганна Яківна, 1905 р. н. Виселена 15.11.1944 р. як член сім’ї ОУН-УПА в Юрлінський р-н Молотовської обл. Звільнена 01.08.1956 р.
3.  Винник Іван Олексійович, 1902 р. н. Виселений 15.11.1944 р. як член сім’ї ОУН-УПА в Юрлінський р-н Молотовської обл. Звільнений 01.08.1956 р.

 

15. Винник Микола Іванович (пс. «Дуб»), 1927 р.н., стрілець УПА. Засуджений 05.04.1945 р. ВТ військ НКВС на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. з конфіскацією майна. Звільнений 30.11.1952 р. з табору і направлений на спецпоселення.
16. Гавриленко Марія Іванівна, 1925 р.н., член ОУН. За допомогу УПА 06.05.1946 заарештована Бібрським РВ МВС, 13.02.1947 р. справа припинена за відсутністю доказів, з-під варти. Звільнена 20.02.1947р.
17. Горич Ганна Семенівна, 1921 р. н. Засуджена 15.05.1946 р. ВТ військ МВС на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. ГОРний ВТТ, ст. Норильськ, Красноярський край. Звільнена 7.04.1955 р. з табору і направлена на спецпоселення.
18. Багрій-Боршівська Ганна Михайлівна, 1923 р. н., стрілець УПА з 1944 р. – сотня «Ворона». Заарештована 02.10.1944 р. Бібрським РВ НКВС за приналежність до УПА – зв’язкова. Засуджена 12.04.1945 р. ВТ Львівського ВО на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Піщаний ВТТ, Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнена 7.10.1954 р. з табору і направлена на спецпоселення. Звільнена 10.02.1960 р.
19. Горяча Ганна Степанівна, 1921 р.н. Заарештована 1945 р., виселена в Сибір. Звільнена у 1954 р.

 

1.  Гриньків Ганна Іванівна, 1923 р. н. Виселена 21.01.1946 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Іркутськ Іркутської обл. Звільнена 27.08.1956 р.
2.  Гриньків Іван Олексійович, 1883 р. н. Виселений 24.10.1946 р. як член сім’ї ОУН-УПА в Іркутську обл. Подальша доля не відома.

 

22. Гриньків Йосип Іванович (пс. «Береза»), 1915 р.н., стрілець УПА. Затриманий 19.11.1944 р., заарештований 23.11.1944 р. Бібрським РВ НКВС за участь в УПА і антирадянську діяльність. Засуджений 29.09.1945 р. ВТ військ НКВС на 15 р. каторжних робіт з обмеженням у правах на 5 р. та конфіскацією всього майна. Норильський ВТТ, ст. Норильськ, Красноярський край. 28.09.1956 р. ВТ ПрикВО термін зменшений до 10 р. ВТТ. Звільнений 29.07.1955 р. з табору і направлений на спецпоселення у Красноярський край. Звільнений 11.04.1956 р.

 

1.  Гриньків Марія Іванівна, 1924 р. н. Виселена 01.07.1953 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Осиники Кемеровської обл. Звільнена 27.08.1956 р.
2.  Гриньків Олександр Іванович, 1928 р. н. Виселений 27.10.1948 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Осиники Кемеровської обл. Звільнений 27.08.1956 р.
3.  Гриньків Пелагія Петрівна, 1888 р. н. Виселена 01.07.1953 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Осиники Кемеровської обл. Звільнена 27.08.1956 р.

 

26. Дацко Степан Федорович (пс. «Ігор»), 1928 р.н., стрілець УПА. Затриманий 27.07.1945 р. Бібрським РВ НКВС за участь в УПА. Засуджений 06.10.1945 р. ВТ військ НКВС на 10 р. ВТТ без обмеження у правах. Береговий ВТТ № 5, с-ще Ягідне, Магаданська обл. Звільнений 27.07.1953 р. достроково з врахуванням робочих днів.
27. Добуш Анастасія Олексіївна, 1923 р.н. Заарештована 17.01.1946 р. 2-м відділом УНКДБ у Львівській обл. як зв’язкову УПА. Звільнена 06.09.1946 р. за відсутністю доказів.

 

1.  Захарків Ганна Тимофіївна, 1905 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 20.02.1960 р.

 

29. Захарків Ганна Федорівна, 1924 р.н., член ОУН. За допомогу УПА заарештована 06.05.1946 р. Бібрським РВ МВС, 13.02.1947 справа припинена за відсутністю доказів. Звільнена з-під варти 20.02.1947р.

 

1.  Захарків Ганна Юріївна, 1885 / 1887 р. н. Виселена 04.08.1948 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 22.02.1960 р.
2.  Захарків Григорій Андрійович, 1888 р. н. Виселений 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнений 22.02.1960 р.

 

32. Захарків Іван Микитович, 1900 р.н. стрілець УПА – сотня «Вихора». Затриманий 26.09.1944 р. Золочівським РВ НКВС за приналежність до УПА. Заарештований 06.10.1944 р. Золочівським РВ НКВС, 18.07.1946 р. при МДБ засуджений на 5 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Річковий ВТТ, м. Воркута, Комі АРСР. Звільнений 27.10.1949 р. з табору і направлений на спецпоселення у Красноярський край. Звільнений 03.08.1954 р.

 

1. Захарків Іван Михайлович, 1936 р. н. Виселений 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнений 21.05.1958 р.

 

34. Захарків Любомир Павлович, 1922 р.н., стрілець УПА з 1944. Затриманий 28.08.1945 р. Бібрським РВ НКВС за участь в УПА. Засуджений 12.11.1945 р. ВТ військ НКВС на 15 р. каторжних робіт з обмеженням у правах на 5 р. Звільнений 14.11.1954 р. з табору і направлений на спецпоселення.
35. Захарків Петро Данилович, (пс. «Хворий»), 1921 р.н., стрілець УПА. Заарештований 02.10.1944 р. Бібрським РВ НКВС. Засуджений 02.12.1944 р. ВТ Львівського ВО на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. ВТТ: м. Магадан, Хабарівський край. Подальша доля не відома.

 

1.  Захарків Степан Михайлович, 1931 р. н. Виселений 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнений 19.05.1958 р.

 

37. Захарків Федір Васильович, 1907 р.н., стрілець УПА – сотня «Вихора». Затриманий 26.09.1944 р. Золочівським РВ НКВС за приналежність до УПА. Заарештований 06.10.1944 р. Золочівським РВ НКВС. Засуджений 18.07.1946 р. на 7 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Річковий ВТТ, м. Воркута, Комі АРСР. Звільнений 20.09.1951 р. з табору і залишений на спец поселення у м. Воркута. Звільнений 18.05.1956 р. з спецпоселення згідно указу Генпрокурора СРСР від 19.03.1956 р.
38. Захарко Іван Федорович, 1924 р.н., учасник УПА з 1944 у сотні «Дира». Затриманий 09.09.1944 р. Бібрським РВ НКВС за участь в УПА. Засуджений 11.02.1945 р. ВТ Львівського ВО на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. з конфіскацією майна. Звільнений 21.06.1954 р.

 

1.  Захарко Марія Петрівна, 1922 р. н. Виселена 26.01.1946 р. як член сім’ї ОУН-УПА в Красноярський край. Звільнена 26.09.1946 р.
2.  Захарко Олександра Федорівна, 1944 р. н. Виселена 26.01.1946 р. як член сім’ї ОУН-УПА в Красноярський край. Звільнена 26.09.1946 р.

 

41. Захарко Павло Федорович (пс. «Ниш»), 1908 р.н., стрілець УПА. Заарештований 12.02.1945 р. УНКВС Львівської обл. за участь в УПА. Засуджений 05.04.1945 р. ВТ військ НКВС на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Степовий ВТТ, Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнений 19.07.1954 р. з табору і направлений на спецпоселення. Звільнений 20.04.1956 р.

 

1.  Карпало Григорій Йосипович, 1928 р. н. Виселений 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в Кемеровську обл. Подальша доля не відома.
2. Корпало Григорій Йосипович, 1928 р. н. Виселений 19.10.1948 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнений 26.06.1956 р.
3.  Корпало Йосип Іванович, 1876 р. н. Виселений 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнений 26.06.1956 р.

 

45. Корпало Йосип Іванович, 1886 р.н. Етапований 1946 р. Загинув у 1948 р.

 

1. Корпало Марія Романівна, 1879 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 26.06.1956 р.
2.  Корпало Меланія Йосипівна, 1925 р. н. Виселена 01.01.1949 р. за участь в ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 26.06.1956 р.

 

48. Корпало Микола Йосипович (пс. «Яр»), 1922 р.н., стрілець УПА. Засуджений 04.10.1945 р. з участь в УПА ВТ військ НКВС на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. та конфіскацією особистого майна. ВТТ: ст. Інта, Комі АРСР. Звільнений 05.01.1955 р. із зарахуванням робочих днів достроково, залишений на поселенню в Комі АРСР. Звільнений 11.04.1956 р.

 

1.  Кошик Іван Михайлович, 1928 р. н. Виселений 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнений 17.02.1960 р.

 

50. Кошик Ігор Миколайович, 1942 р. н. Виселений 15.07.1951 р. як посібник ОУН-УПА в Тюменську обл. Звільнений 10.07.1958 р.
51. Кошик Микола Якович, 1906 р. н. Заарештований 01.11.1950 р. Бібрським РВ МДБ за зв’язок з ОУН. Справу припинено 31.12.1950 р. за відсутністю доказів. Матеріали передано для оформлення документів на виселення усієї родини. 15.07.1951 р. разом із сім’єю етапований у Тюменську обл. Звільнений 10.07.1958 р.

 

1. Кошик Михайло Семенович, 1899 р. н. Виселений 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Помер на спецпоселенні 09.02.1951 р.

 

53. Кошик Пелагія Федорівна, 1921 р. н. Виселена 15.07.1951 р. як посібник ОУН-УПА в Тюменську обл. Звільнена 10.07.1958 р.

 

1.  Кошик Софія Федорівна, 1900 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 11.03.1960 р.

 

55. Кошик Федір Юрійович (пс. «Дзвін»), 1925 р. н., станичний УПА з листопада 1944 р. Затриманий 14.07.1945 р. Бібрським РВ НКВС, засуджений 18.10.1945 р. ВТ військ НКВС на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Степовий ВТТ, Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнений 09.12.1954 р. з табору і направлений на спецпоселення. Звільнений 20.04.1956 р.
56. Кошик Ярослава Миколаївна, 1941 р. н. Виселена 15.07.1951 р. як посібник ОУН-УПА в Тюменську обл. Звільнена 10.07.1958 р.
57. Кулеба Агрипина Семенівна, 1901 р. н. Виселена 04.03.1945 р. як посібник ОУН-УПА в Красноярський край. Звільнена 24.11.1950 р.

 

1.  Кулеба Андрій Іванович, 1869 р. н. Виселений 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Померла на спецпоселенні 07.02.1948 р.
2.  Кулеба Ганна Антонівна, 1903 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 22.02.1960 р.
3. Кулеба Іван Федорович, 1899 р. н. Виселений 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в Кемеровську обл. Заарештований 22.10.1948 р. Бібрським РВ МДБ. Засуджений 23.04.1949 р. на 5 р. ВТТ Чістюнський ОВТТ, Алтолійський край. Звільнений 18.02.1958 р.
4.  Кулеба Іван Якович, 1893 р. н. Виселений 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Померла на спецпоселенні 16.12.1947 р.

 

62. Кулеба Ірина Іванівна, 1937 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в Кемеровську обл. Звільнена 18.02.1958 р.
63. Кулеба Катерина Іванівна, 1930 р.н. Вивезена в Сибір 1947 р. Подальша доля не відома.
64. Кулеба Катерина Іванівна, 1933 р.н. Виселена 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 19.05.1958 р.

 

1.  Кулеба Катерина Олексіївна, 1885 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як член сім’ї ОУН-УПА в Таштагольський р-н Кемеровської обл. Заарештована 29.07.1949 р. Бібрецьким РВ МВС, засуджена 14.10.1949 р. ОН при МВС СРСР на 3р. ВТТ с. Ляцьке Львівської обл. ВТК 31. Звільнена 27.04.1956 р.

 

66. Кулеба Марія Іванівна, 1945 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в Кемеровську обл. Звільнена 18.02.1958 р.

 

1.  Кулеба Марія Іванівна,1929 р. н. Виселена 26.11.1952 р. як член сім’ї ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 22.02.1960 р.
2.  Кулеба Михайло Йосипович, 1928 р. н., стрілець УПА. Загинув 1945 р.

 

69. Кулеба Неонелія (Клементина) Олексіївна, 1906 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в Кемеровську обл. Звільнена 18.02.1958 р.
70. Кулеба Олександра Іванівна, 1939 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в Кемеровську обл. Звільнена 18.02.1958 р.
71. Кулеба Софія Федорівна, 1899 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 06.07.1957 р.
72. Кулеба Тимофій Тимофійович, 1918 р.н. Помер в тюрмі на Замарстинові 1946 р.
73. Кулик Дмитро Максимович, 1901 р.н. Засуджений 7.06.1950 р. Львівським облсудом на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Подальша доля не відома.
74. Ловча Ірина Іванівна, 1944 р.н. Виселена 05.01.1945 р. опертрійкою в м. Воркута, Комі АРСР. Звільнена 06.01.1947 р.
75. Ловча Ольга Романівна, 1923 р.н. Виселена 05.01.1945 р. опертрійкою в м. Воркута, Комі АРСР. Звільнена 06.01.1947 р.
76. Ловчий Іван Васильович, 1916 р.н. Виселений 05.01.1945 р. опертрійкою в м. Воркута, Комі АРСР. Звільнений 06.01.1947 р.
77. Лубій Іван Іванович, 1945 р. н. Виселений 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнений 20.02.1960 р.
78. Лубій Катерина Іванівна, 1939 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 20.02.1960 р.
79. Лубій Марія Миколаївна, 1912 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 20.02.1960 р.
80. Максимців Тимофій Михайлович 1876 р. н. Виселений 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Помер на спецпоселенні 14.03.1948 р.
81. Матвіїшин Теодор Павлович (пс. «Юрко»), 1924 р.н., член ОУН, зв’язковий УПА. Затриманий 28.08.1945 р. Бібрським РВ НКВС Львівської обл. за участь в ОУН-УПА, зокрема виконання завдань станичного ОУН в Під’яркові. Засуджений 12.11.1945 р. ВТ військ НКВС на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Помер 09.03.1951 р. у таборі.
82. Матвіїшин Федір Петрович, 1924 р.н. Заарештований 1945 р. Подальша доля не відома.
83. Наволовська Євдокія Тимофіївна, 1898 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 20.02.1960 р.
84. Наволовська Ірина Степанівна, 1927 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 20.02.1960 р.
85. Пасерб Ганна Семенівна, 1893 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 15.08.1957 р.
86. Пасерб Єва Йосипівна, 1926 р.н. Затримана 29.08.1950 р. Глинянським РВ МДБ за зв’язок і допомогу ОУН. Засуджена 23.01.1951 ВТ військ МВС на 25 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. і конфіскацією майна. Північно-Східний ВТТ, Магаданська обл. Звільнена 19.05.1956 р. з табору і направлена на спецпоселення.
87. Пасерб Йосип Ваврикович 1893 р. н., с. Під’ярків, сел.-середняк, колісник, тесля. 21.10.1947 виселений ОН як посібник ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнений 15.08.1957.
88. Пасерб Марія Йосипівна, 1925 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 15.08.1957 р.
89. Пасерб Петро Йосипович, 1936 р.н. Репресований в Сибір у 1947 р. Подальша доля не відома.

 

1.  Сеньків Анна Іванівна, 1910 р. н. Заарештована 23.03.1949 р. Бібрським РВ МВС, засуджена 06.01.1950 р. Етапована на спецпоселення в Караганську обл., Казахська РСР. Звільнена 22.02.1960 р.

 

91. Сеньків Дмитро Йосипович, 1912 р.н., член ОУН, стрілець УПА. Заарештований 16.03.1946 р., засуджений 23.05.1946 р. на 15 р. каторжних робіт з обмеженням у правах на 5 р. в м. Воркута Комі АРСР. Звільнений 08.06.1956 р. Подальша доля не відома.
92. Сеньків Катерина Іванівна, 1923 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 26.02.1960 р.
93. Сеньків Ольга Іванівна, 1941 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 26.02.1960 р.
94. Слабицький Іван Феліксович, 1911 р.н., стрілець УПА. Заарештований 23.09.1944 р. Бібрським РВ НКВС, засуджений з 27.01.1945 р. ВТ Львівського гарнізону засуджений на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Подальша доля не відома.
95. Твардовська Ганна Іванівна, 1918 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в Кемеровську обл. Звільнена 08.02.1960 р.
96. Твардовська Євдокія Василівна, 1863 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Померла на спецпоселенні 21.05.1956 р.
97. Твардовська Євдокія, р.н. невідомий. Репресована в Сибір 1947 р. Подальша доля не відома.
98. Твардовська Катерина Семенівна, 1905 р. н. Виселена 01.01.1951 р. посібник ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 20.02.1960 р.
99. Твардовська Марія Василівна, 1929 р. н. Виселена 17.11.1949 р. як посібник ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 20.02.1960 р.
100. Твардовський Богдан Васильович, 1942 р. н. Виселений 01.01.1951 р. як посібник ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнений 20.02.1960 р.
101. Твардовський Василь Микитович, 1891 р. н. Виселений 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнений 20.02.1960 р.
102. Твардовський Василь Михайлович, 1901 р.н. Етапований в Сибір, загинув у 1946 р.
103. Твардовський Михайло Васильович (пс. «Жук»), 1926 р.н., стрілець УПА. Затриманий 19.02.1946 р. Перемишлянським РВ НКДБ за участь в УПА. Засуджений 05.04.1946 р. ВТ військ МВС на 20 р. каторжних робіт з обмеженням у правах на 5 р. Звільнений достроково 19.02.1956 р. з табору і направлений на спецпоселення.
104. Толопка Григорій Олексійович, 1883 р. н. Виселений 25.02.1945 р. як посібник ОУН-УПА в Архангельську обл. Помер на спецпоселенні 25.05.1945 р.
105. Толопка Пелагія Іванівна, 1893 р. н. Виселена 25.02.1945 р. як посібник ОУН-УПА в Архангельську обл., етапована на спецпоселення. Звільнена 01.01.1956 р.
106. Толопка Степан Іванович, 1922 р.н., стрілець УПА з 1944 р. Затриманий 15.11.1944 р. Бібрським РВ НКВД, засуджений 28.02.1945 р. ВТ Львівського ВО на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Помер 06.02.1946 р. у таборі.
107. Федорович Парасковія Андріївна, 1910 р.н. Заарештована 14.03.1946 р. Бібрським РВ НКВД, засуджена 15.05.1946 р. ВТ військ МВС на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. ВТТ: Карагандинська обл., Казахська РСР. Звільнена 13.03.1956 р. з табору і направлена на спецпоселення.
108. Харкава Євдокія Яківна, 1887 р. н. Виселена 14.01.1945 р. як посібник ОУН-УПА в м. Красноярськ, Красноярський край. Заарештована 19.08.1948 р.Бібрським РВ МВС. Померла на спецпоселенні 29.06.1950 р.
109. Харкавий Петро Михайлович, 1917 р. н. Виселений 14.01.1945 р. як посібник ОУН-УПА в м. Красноярськ, Красноярського краю. Звільнений 21.09.1956 р.
110. Хома Іван Михайлович (пс. «Горобець»), 1908 р.н, стрілець УПА. Засуджений ЗВ НКВС 27.01.1945 р. ВТ Львівського гарнізону на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. та конфіскацією майна. Подальша доля не відома.
111. Цибрівська Ганна Дмитрівна, 1945 р. н. Виселена 04.08.1948 р. як посібник ОУН-УПА м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 22.02.1960 р.
112. Цибрівська Пелагія Григорівна, 1922 р. н. Виселена 04.08.1948 р. як посібник ОУН-УПА м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнена 22.02.1960 р.
113. Цибрівський Іван Дмитрович, 1940 р. н. Виселений 04.08.1949 р. як посібник ОУН-УПА м. Сталінськ Кемеровської обл. Звільнений 22.02.1960 р.
114. Цибрівський Семен Іванович, 1913 р.н, стрілець УПА. Заарештований 23.09.1944 р. Бібрським РВ НКВС за участь в УПА. Засуджений 27.01.1945 р. ВТ Львівського гарнізону на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Мінеральний ВТТ, ст. Інта, Комі АРСР. Звільнений 04.09.1954 р. з табору і направлений на спецпоселення. Звільнений 20.04.1956 р.
115. Читайло Анна Дмитрівна, 1904 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА Кезедеєвський р-н Кемеровської обл. Звільнена 19.08.1959 р.
116. Читайло Дмитро Семенович, 1910 р. н. Затриманий 06.09.1945 р. Бібрським РВ НКДБ за зв’язок з членами УПА. Засуджений 05.03.1946 р. ВТ військ НКВС на 10 р. ВТТ з обмеженням у правах на 5 р. Краснотур’їнський ТП, м. Краснотур’їнськ, Свердловська обл. Звільнений 25.10.1954 р. з табору і направлений на спецпоселення в Кемеровську обл. Звільнений 19.07.1959 р.
117. Читайло Іван Дмитрович, 1937 р. н. Виселений 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в Кезедеєвський р-н Кемеровської обл. Звільнений 15.05.1958 р.
118. Читайло Ірина Дмитрівна, 1874 р. н. Виселена 21.10.1947 р. як посібник ОУН-УПА в Кезедеєвський р-н Кемеровської обл. Померла на спецпоселенні 11.06.1953 р.

 

 

 

У складі УРСР 1944-1980 рр.

 

Колективізація, радянізація

 

У 1940 – на початку 1950-х рр. радянська влада намагалась запровадити на західноукраїнських землях такий порядок, як на інших територіях УРСР (Української Радянської Соціалістичної Республіки). Одним із дієвих засобів радянізації краю була колективізація, яку здійснювали за допомогою терору та штучного розпалювання соціально-майнової ворожнечі. Внаслідок дій комуністичного режиму перестали розвиватись промисловість та сільське господарство, а також сільськогосподарське виробництво, відбулося фізичне знищення найбільш кваліфікованих і працьовитих господарів. Колективізацію впроваджували партійні, радянські та державні працівники зі східних регіонів УРСР та Росії.

 

Більшість колгоспів виникала на базі фільварків, а їхніми членами ставали наймити і найбідніша частина селянства, які під впливом радянської пропаганди шукали порятунок від злиднів. Вони першими добровільно вступали в колгоспи. Водночас радянська пропаганда поширювала гасла на кшталт: «Колгосп – єдиний шлях до заможного життя», «Куркуль – запеклий ворог селянина-трудівника», які загострювали соціальну ненависть. В пропагандистських лозунгах всіляко вихваляли переваги колгоспного ладу, широко використовуючи приклади окремих «передовиків». Однак дійсний стан не відповідав комуністичним агіткам. Більша частина селян не підтримувала колективізації. Вони відчували себе власниками на своїй землі і не хотіли віддавати її у колективну власність. Окрім того, довоєнна колективізація, Голодомор на Східній Україні 1946–1947 рр., опір ОУН–УПА підкріплювали бажання селян не вступати до колгоспів.

 

Шляхом адміністративного тиску та соціальної демагогії проводилися наради, семінари, конференції, лекції щодо колективізації села. Радіо, кіно, преса заохочували суспільство до «соціалістичного змагання» за дострокове завершення суцільної колективізації. 30–31 березня 1949 р. на міжобласній нараді у Львові М. Хрущов вимагав до кінця 1949 р. завершити колективізацію у Львівській, Станіславській, Тернопільській і Рівненській областях. Незадоволених колективізацією селян вважали «українськими буржуазними націоналістами», «бандопідсобниками», «підкуркульниками». До початку 1950-х рр. суцільна колективізація була майже завершена ціною репресій проти сотень тисяч селян. Ці процеси не оминули і Підʼярків, жителі якого були змушені працювати у колгоспі ім. Щорса у Романові.

 

 

 

Дебрин Ганна, 1925 р. н.

 

«Я вже була замужом, вже була вагітна, мама і тато сі ховали шоб їх не записали в колгосп. Бо то ходили по хатах і писали, примушували записатисі. А вони прийшли вночи і тата з мамою записали»

 

 

 

Коцан Оксана, 1939 р н.

 

«Тато був засуджений за то, шо за радянської то всьо сі перестерігало, за Україну нічо не можна було згадувати. Ішли колгоспні відчитні збори в клубі. Був голова сільради, був бригадир. Тато зайшов до клубу і сказав: «Слава Україні!». За два слова тата посадили на два роки. Но тато не відсидів два роки тому, шо тато організував в тюрмі хор. Він заслужив собі там авторитет і він рік і два місяці відсидів і випустили тата»

 

 

 

Багрій Софія, 1927 р.н.

 

«Називали «середняки» тоді. Як став колгосп то називали «середняки». Ну я знаю…Ну не було багато, але і не мало. Ну але знаєте, тоді кожен старавсі зробити собі менше, шоб то не той. Тікали, до колгоспу не хтіли йти. Тато втік до Львова»

 

 

 

Толопка Тетяна, 1929 р. н.

 

«…Та не хтіли сь мо сі писати до колгоспу. Де сі мали діти? Нас було купа дітей, хата. Ну і шо, та прийшли, тай шо там тато раз втік, другий раз втік, а потім вже не було ради тай записав… На бураку робила, на хмеле робила, на квасному бураку. Дитинко, я дуже хорувала, та я була від двайціть шість років я сильно хорувала. Я так жила в колгоспі… в нас тут така є криниця, така вода джерельна, знаєте, мені тато принесли, я навіть на обід не йшла додому, ну так на полі жила, аби то більший якийсь трудодень заробити, бо нам нічо не давали, голод був. Тато мені винесли їсти і корову взєли за собов, принесли тої зимної води такої з того джерела. Я сі там тої води напила, я як встудила жолудок, катер жолудка, запалення жолудка, я не могла ликнути води тої світої так мені, я не годна була шо то там було.  Я робила там на бураку, там на хмеле, тім на басовім бураку...»

 

 

 

Відновлення радянської влади у Західній Україні призвело до утвердження комуністичної тоталітарної системи, яка тероризувала та тримала у постійному страху суспільство аж до 1991 р. Окрім боротьби з українським національно-визвольним рухом, який радянська влада традиційно називала «буржуазним націоналізмом», та масових депортацій і переселень, було розпочато масштабну кампанію з ліквідації Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Вже у серпні 1944 р. почалися перші арешти. Саме тому, ще до «другого приходу совітів», передбачаючи можливість нових арештів, на Захід тільки зі Львівської архієпархії виїхало близько 215 священиків. Після смерті митрополита Андрея Шептицького (1 листопада 1944 року), 12 листопада на митрополичий престол вступив архієпископ Йосип Сліпий. НКДБ (Народний комітет державної безпеки) СРСР розробило план боротьби з УГКЦ із залученням Російської православної церкви (РПЦ). Цей план передбачав застосування різноманітних жорстких заходів боротьби. Таким чином, 8–10 березня 1946 р. на Львівському соборі у храмі св. Юра ліквідували самостійність УГКЦ та насильно приєднали її до РПЦ. Українська греко-католицька церква була змушена перейти у підпілля, в якому перебувала аж до свого відновлення на межі 1989/1990 рр.

 

 

 

Толопка Тетяна, 1929 р. н.

 

«Як прийшли рускі, тай казали священикові (Дмитру Кулику – авт.) переписатися на православіє, но а не хтів сі переписати, то його вивезли, його так позбивали бідного жи він потім вернувсі вже з Сибіру, але вже не правив довго, шось пару років, так бідний хорував, так бідний вмер».

 

 

 

Друга світова війна та німецька й більшовицька окупації суттєво змінили національний склад та кількість населення Галичини, в тому числі й Підʼяркова. Зокрема, зникли практично всі поляки та євреї. Демографічні втрати були пов’язані не лише з війною, а й з репресіями та депортаціями 1939–1941рр., вивезенням на роботу до Німеччини, вимушеною еміграцією, втратами українського руху опору ОУН і УПА та повоєнними репресіями проти мирного населення.

 

Частину репресованих було реабілітовано після лютневого ХХ з’їзду КПРС у 1956 р. Однак, із приходом у 1964 р. Л. Брежнєва, утверджено нові методи переслідування та репресій, що були налаштовані не так на фізичне знищення людини, як на деморалізацію суспільства. Зокрема, органи влади заборонили будь-які вияви вільнодумства, не дозволяли проводити релігійні обряди, включно із святкуванням традиційних свят. На противагу цьому заохочували до вступу у комсомол та партію, таким чином, у суспільстві впроваджували психологію пристосуванства. В такому суспільстві були прийнятними цивільні шлюби та розлучення, міжнаціональні шлюби, що сприяло знеціненню традиційної сім’ї. Окрім того, з’явилось нове, до цього маловідоме явище, як алкоголізм.

 

Тоталітарна політика радянської влади коригувала на свій лад соціальний та етнічний стан суспільства. Через масове переселення на Західну Україну громадян зі східних областей та інших республік СРСР, змінився етнічний склад населення регіону. Якщо до війни українців було 70 %, поляків – 15 %, євреїв 10%, інших національностей – 5%, то в повоєнний час ситуація частково змінилася: українців залишилось 70 %, росіян збільшилось до 20%, інших – до 10%.

 

Практикувалося примусове відправлення працівників на роботу в інші республіки СРСР. Це стосувалось і мобілізованих у лави Радянської армії чоловіків Західної України. У такий спосіб, радянська тоталітарна влада планувала цілковите знищення української нації, розселяючи українців по всьому СРСР та заселяючи Україну, зокрема Галичину, представниками переважно російськомовних народів СРСР.

 

Освітня та культурна сфера були спрямовані на виховання не вільної та творчої людини, а «громадянина» СРСР, за якого завжди і всюди буде «дбати» Комуністична партія. Наука здебільшого була орієнтована на забезпечення потреб військового комплексу, а не на задоволення потреб народу. Суспільне життя насичувалось ідеологією, пропагандою, атмосферою протистояння «поганого капіталістичного світу» та «доброго комуністичного», вихованням культу особи комуністичних вождів тощо.

 

Запровадження нових форм радянізації суспільства, змагання з «капіталізмом» (суспільним ладом, що заснований на принципах приватної власності), поступово призвело до зубожіння населення, дефіциту товарів широкого вжитку та наступного загального соціально-економічного відставання у 1960-1980-х роках.

 

З особливим розмахом розпочалася русифікація України та дискримінація вихідців із села перед міськими жителями, зневага традиційних цінностей.

 

Повоєнна політика в сільському господарстві, за рахунок якого відбудовувалась промисловість, призвела до голоду 1946–1947 рр., що охопив насамперед південні області України. Тоді голод забрав майже 1 млн. життів. Колективізація Західної України, як і в 1930-их роках в УРСР, в значній мірі націлювалась на боротьбу з добрим господарем на землі та ефективним власником, на якого тоталітарна система наклала ярлик – «куркуль». У свою чергу, колгоспна система на всіх етапах була неефективною та збитковою, десятиліттями зберігався низький рівень оплати праці, не вистачало техніки, побутові умови селян були незадовільними. У 1964 р. селяни отримали право на пенсію, і лише в 1974 р. введено загальну паспортну систему, що є свідченням жорсткої дискримінації сільського населення.

 

Цей шлях складної радянської історії не оминув Підʼяркова, мешканці якого у повсякденному житті звикли до реалій тоталітарної системи і, мабуть, на якомусь етапі перестали звертати на них увагу, але в пам’яті своїй добре закарбували злочини супроти своїх односельчан та української нації загалом.