Десять героїв
Перед світанком повстанці відкрили люк криївки, щоб найшло свіжого повітря. Упала роса, і Ольгу збудив холодний дотик крапель. Здалося, сон ще триває – таке химерне все довкола: і червоний місяць, що сходив діжею, і чорні колючі кущі шипшини на його тлі…
У повитій молочною імлою заплаві причаївся деркач. Він раз у раз порипував, немов музикант проводив по струнках контрабаса. Ольга розуміла його мову, бо з колиски породичались. Поки рипів деркач, деркачика могла спокійно висиджувати пташенят. Коли ж замовкав…стережись! Дивний птах, закликає спати було годі, сон одлетів…
Ользі привидівся сад, який буває лише у сні. Вона йде золотавою доріжкою. Пишні червоні маки й гнучкі білі лілеї на всю галявину, а над ними пурхають барвисті, наче веселка, серпокрильці… В кінці алеї з’являється хлопець із срібною поливальницею. Він схожий на Дмитра Бігуна. Дівчина завмирає в тривожному чеканні і зажмурює очі… Коли розплющила їх, побачила перед собою красиве обличчя, голубі очі щиро дивились на неї…
З тим і прокинулась. Якесь незвідане, ще невиразне почуття ворухнулося в ній, неясне сподівання чогось, що станеться з нею скоро…
Поруч, на збитому із дощок ліжку, вкритий батьковим кожухом, міцно спав чоловік Дмитро… Ой, як смішно, як весело, любо! І наче хто зачепив струну на роялі в порожньому залі будинку «Просвіти», щось забриніло само собою, полилось над лісом:
Гей, впала роса,
А дівчина боса,
Ніженьки щемлять…
Ольга навіть губами не ворушила, але все співало в ній. Одна струна зрушила резонансом тисячі, що обснували, як нитки шовкові, жінку, пронизали іскорцями звуків, лиш самим життям створених …
Їй двадцять шостий. А здається, що вчора вони подружились із Дмитром. Так пройшло вже декілька років їх сімейного щастя і дуже задоволені тим, що в них є гарний сині – Ігор.
Думки шугають, мов серпокрильці перед дощем. Нелегко доводиться десятьом хлопцям – повстанцям із Під’яркова. Правда, криївка велика, але в ній сиро, холодно, страшна задуха. Копали її вночі під великою таємницею,землю в мішками відносили на далеку віддаль. А більшовицька «червона мітла» носилась по селах, у кожну хату, у кожний куточок заглядала, не пропускала метра землі, щоб дротом-щупом не перевірити … Всю дорогу тоді тільки й мови було, що йдуть більшовицькі облавники. «Червона мітла»…
Настав березневий ранок 1946 року. На щастя люк криївки був закритий. Десять хлопців – повстанців Дмитро Бігун, Михайло Бігун (брати), Ольга Новоловська (дружина Дмитра), Іван Шпира, Іван Гриньків, Федір Кулеба, Петро Кулеба, Олексій Кулеба (брати). Два повстанці із Глібович – прізвища невідомі, спали твердим сном …
Переодягнутий у форму НКВД зрадник показав енкаведистам, де знаходиться люк криївки. Оточили це місце.
Почувся хриплий голос енкаведиста: - Бандеровци, Бросайте оружие, виходите!
Михайло бігун підняв люк. В цей час почулась автоматна черга, Михайло закрив люк. Знадвору енкаведисти відкривають люк і в прохід падає граната. Михайло стояв в проході і моментально викинув її через люк до більшовиків. Почувся вибух. Це повторилось декілька разів. Останню гранату кинули більшовики, Михайло протягнув руку, щоб викинути її на верх, вона вибухла, йому руку відірвало по лікоть.
- Брате Михайле, що з тобою?! – бере його Дмитро і несе у глиб криївки. Надає допомогу, тоді бере дві німецькі гранати, збирає всіх до виходу:
- Я зараз буду кидати гранати, коли вони зірвуться, зразу всі блискавкою вибігаємо із криївки і пробиваємось з оточення.
Кидає через люк гранати, але вибуху ніхто не почув.
Один із енкавидистів підповз до люку і вистрілив з ракетниці, так повторив чотири рази, а тоді знову кинули гранату, почувся оглушливий вибух. Повстанці зрозуміли, що вони опинились у безвихідному становищі і вирішили живими не здаватись.
Минуло ще декілька хвилин і енкаведисти почули спів пісні – «Ще не вмерла Україна!»
Сім пострілів з револьвера, вибух гранати, і з отвору криївки вийшов чорний дим.
Все затихло. Закінчилась ще одна сторінка історії наших славних лицарів – повстанців, які віддали своє життя за самостійну Україну. В криївці живими залишились Михайло Бігун, Дмитро і його жінка Ольга. Михайло, прийшовши до пам’яті, при темному світлі свічки, почув слова Ольги:
- Дмитре, живими більшовикам не здаймось, я мало прожила, але задоволена життям, тобою, мій любий... Дуже шкода залишати маленького синочка. Нехай росте. Допоможуть і розкажуть колись про нас добрі люди. Останні слова на її устах були "Ще не вмерла Україна!" Взяла в чоловіка Дмитра револьвер, пролунав постріл. Ольга впала на землю в наповненій димом криївці.
Дмитро припав до мертвої дружини, цілував напівхолодне тіло, ридав. Підняв револьвер.
- Дмитре, виконай для мене останню просьбу. Я сам не можу покінчити з собою, стріляй, братчику! Дмитро вистрілив братові в голову, куля пройшла через око і вийшла коло скроні...
Останнім Дмитро стріляє в себе, притуливши ствол револьвера до голови. Перестали битися молоді, чесні українські серця...
В криївці затихло.
- Бистрее в деревню за подводамі!, - дав команду офіцер -облавник. Під загрозою смерті старшого віком жителя села Під'ярків з ліхтариком в руках посилають 0 у криївку. Побачив 10-ть мертвих тіл повстанців. Виносять тіла наверх - і енкаведисти почули стогін. Один із мерців заворушився. Йому надають допомогу... для дальших тортур, мук. Відправляють в Бібрську лікарню.
Загиблих повстанців поклали на підводи і повезли в село Під'ярків. Біля читальні "Просвіта" поклали під мур, роздягнули їх до голого тіла. Ох, любили похизуватись над загиблими енкаведисти, у крові в них була садистська – виучка!
Тіла мертвих повстанців пролежали в селі з 13 по 18 березня. Їх охороняли енкаведисти. Батьки, матері, рідні, близькі хотіли побачити хоч краєчком ока, із-за хат, з-за тинів поглядали, де лежать їх сини, їх брати, сестра. Горе і смуток опанував селом. .. Їм дзвони не дзвонили - це була страшна трагедія для народу. Бачили селяни, як більшовики не по-людськи повелись із загиблими - поклали на підводу, завезли за село і закопали в рів. Це місце було під наглядом до 9 травня. Скориставшись моментом, рідня, знайомі відкопали повстанців, перевезли на цвинтар. Через ніч виросла могила для них. Таємно могила доглядалась: поставлено березовий хрест, посаджена червона калина. Коли Україна стала самостійною.
Важка життєва доля чекала Михайла Бігуна. Після лікування в Бібрській лікарні беруть його на допити, б'ють, використовують кагебістські прийоми. Втрачає свідомість - відливають водою. Це повторюється тижнями. Михайло багато що знав про підлілля, але нічого катам не розказував.
Засудили на 15-ть років, перебував на далекій Півночі...
Настав радісний день для нього, коли прийшла вістка їхати Додому. Виснажений, безсилий, він не вступав у розмови з односельчанами... Переїжджає жити з сім'єю в сусіднє село Селиська. До нього приходять знайомі, друзі, розмовляють, цікавляться його життям. По його розмові було видно, що він далеко не про все хоче розказати. Одного разу зайшов до Михайла зі своїм сусідом житель села Під'ярків, один із авторів цього
матеріалу.
- Михайле, нам цікаво знати, як було в криївці в цей час, коли зрадник продав вас, показав отвір...
- Так, енкаведисти не знали місця, де знаходилась криївка. Нас продали... Розказую це для того, аби не забрати цього в могилу...
Невдовзі він помер... А як хотів жити Михайло у вільній незалежній Українській державі! Потрібна була велика сила волі сказати рідному братові Дмитру - стріляй в мене! А скільки потрібно було мужності, щоб перенести тортури, знущання енкаведистів, важкі каторжні роботи в Сибіру. І все це для тебе, рідний народе, для тебе, Україно, посвятив патріот України Михайло Бігун.
Пам'ятаймо про цих людей, не забуваймо, що вони віддали своє життя, та знали мету - буде в нас своя держава! |І вона в нас є. Тільки будьмо єдині нашою святою вірою, будьмо працьовиті, як ніколи...
Роман Пастернак
Іван Добровський
Джерело: газета Галицький шлях №66 (610) 23 серпня 1995 року.